Донбас, який боровся: правда про Донецьк, Горлівку і Слов’янськ у 2014

Весна 2014 року на Донбасі - це не історія “одностайної підтримки Росії”, як звикли чути українці протягом 12 років. Це була історія спротиву. У Донецьку, Слов’янську і Горлівці тисячі людей виходили на вулиці з українськими прапорами, боролися проти встановлення ворожої влади, ризикуючи життям, щоб відстояти своє право залишатися частиною України.

Сьогодні згадаємо, як все починалося 12 років тому та як Донбас втрачав своїх у боротьбі за український прапор.

10 тисяч сміливих - за 45 мільйонів єдиних

Після Революції Гідності у Донецьку почалися масові проукраїнські мітинги. Люди збиралися на площах, зокрема, 5 березня 2014 року зібралося близько 10 тисяч людей, які скандували “Донбас - це Україна”, піднімаючи державні прапори.

Паралельно діяли проросійські групи, які намагалися встановити контроль над містом. Уже 3 березня відбулося перше захоплення обласної адміністрації, але ситуація залишалася нестабільною - контроль переходив з рук у руки.

13 березня став трагічним днем: під час проукраїнського мітингу відбувся напад, який показав, що протистояння переходить у насильницьку фазу. У той день в Донецьку був убитий бойовиками Герой України, Герой Небесної сотні Дмитро Чернявський.

Навіть після захоплення адміністрації 6 квітня місто ще не було повністю підконтрольним. Лише поступове нарощування сили, захоплення силових структур і переслідування активістів зламали відкритий спротив.

28 квітня 2014-го року в Донецьку відбувся останній дотепер мітинг патріотичного спротиву "Донецьк - це Україна".

Слов’янськ: перший силовий сценарій

12 квітня 2014 року Слов’янськ став одним із перших міст, де було реалізовано повноцінний збройний сценарій.

Озброєні групи захопили будівлю міліції, встановили блокпости та швидко взяли під контроль ключові об’єкти.

Це був не стихійний протест, а добре організована операція. Саме події у Слов’янську стали сигналом до масштабної ескалації на Донбасі.

Горлівка: місто, яке вдалося захопити лише з другої спроби

У Горлівці події розвивалися інакше - і це дуже показово.

У той самий день, що і в Слов’янську, 12 квітня 2014 року, в Горлівці намагалися захопити міське управління міліції. Але правоохоронці не допустили штурму, нападники не змогли закріпитися та місто залишилося під контролем України. Це важливий факт: захоплення не було неминучим і не мало повної підтримки.

Проте через два дні, 14 квітня, бойовики повернулися та діяли більш організовано, застосовували силу і залякування та зрештою змогли захопити міліцію. Після цього місто втратило контроль.

Одним із символів спротиву став депутат міської ради Володимир Рибак. У квітні 2014 року, вже після захоплення міста, він відкрито виступив проти бойовиків. Він особисто намагався зняти прапор так званої “ДНР” з будівлі міської ради, закликав повернути український прапор та відкрито заявляв про свою проукраїнську позицію.

Це було надзвичайно небезпечно, адже місто вже контролював ворог. Через кілька днів після цього його викрали. А згодом тіло Рибака було знайдено поблизу Слов’янська зі слідами наджорстоких катувань.

Його вбивство стало одним із перших гучних злочинів проти проукраїнських активістів на Донбасі.

20 лютого 2015 року Володимир Рибак був удостоєний посмертно звання Героя України з врученням ордену “Золота Зірка” за його громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народові.

Спільна картина: спротив, а не “згода”

Події в Донецьку, Слов’янську, Горлівці та низці інших українських міст Донбасу показують:

• люди виходили на мітинги під українськими прапорами;
• захоплення відбувалися не з першого разу;
• чинився реальний національний спротив;
• контроль встановлювався силою, а не волею більшості.

Згодом після окупації російський терористичний режим розпочав роботу з переслідування та ліквідації проукраїнських громадян на окупованих територіях. Людей брали у полон, катували, знищували. Багато хто й до сьогодні вважається зниклими безвісти. Бути українцем на окупованих територіях - це небезпечно. Тому задля власної безпеки, збереження життя та в надії дочекатись деокупації, люди змушені мовчати і тихо вірити. Вірити в Україну та в ЗСУ. В суспільстві закріпився наратив, що східна частина України "кликала Росію", але це маніпуляція. Надзвичайна кількість українців Луганської та Донецької областей підтримувала та продовжує підтримувати країну, громадянами якої вони залишаються попри окупаційний триколор.

Донбас у 2014 році - це історія людей, які, не маючи жодної підтримки ззовні, намагалися захистити та відстояти свою країну, навіть коли проти них діяли озброєні групи.

Висновок

Донецьк, Слов’янськ, Горлівка та інші окуповані міста та села не “обрали” Росію та окупацію - вони стали заручниками обставин.

І перед тим, як міста були захоплені, там був спротив.

Були люди з українськими прапорами.

Була боротьба.

І саме це важливо пам’ятати.

Донбас та Крим - це Україна!

Нагадаємо: 14 квітня 2014: як Україна почала війну без армії — порожні склади і хаос.