87Так склалося, що завдяки професії знайома з багатьма хорошими русскими. Справжніми, без лапок, не тими, хто, переїхавши в комфортну Європу, влаштовує усілякі конференції та форуми, на словах дуже шкодує українців, але набагато більше переймається політичним ландшафтом післявоєнної імперії та своїм місцем у ньому, а тими, хто воює на нашому боці або реально допомагає нам. І першим номером у цьому списку (вибачте всі інші) стоїть Вікторія Івлєва - відома російська журналістка, фотографиня, лауреатка низки престижних міжнародних премій, у тому числі вищої нагороди World Press Photo 1992 року за репортаж з Чорнобильської АЕС (вона єдиний репортер, який побував усередині реактора) та премії імені Герда Буцеріуса «Вільна преса Східної Європи» 2008 року, та номінантка премії імені Андрія Сахарова «За журналістику як вчинок» 2014 року.
Івлєва працювала в різних гарячих точках планети — висвітлювала жахи геноциду в Руанді, війни в Таджикистані та Нагірному Карабаху, багато разів була в країнах Африки з гуманітарними місіями. І завжди не тільки фіксувала те, що відбувається, але й намагалася допомагати знедоленим людям. На початку березня 2022 року вона переїхала до України, яку підтримує багато років. До цього брала участь у пікетах у центрі Москви проти дій влади, видала книгу «Мандрівка, або Подорож фейсбучного черв'яка Україною», 2014-го вивозила людей з окупованого Слов'янська, у 2018—2019 роках організувала допомогу полоненим українським морякам, які сиділи у «Матроській тиші». Ще вона автор фотовиставок «Народження України», «Бахмут у Бохумі» та «Херсон. Висока вода».
Ось лише один з багатьох її чудових текстів.
«Тероризм – це, звичайно, люди. Люди злі, поганої якості, заздрісні, люди надзвичайно мстиві, впевнені, що терором, вбивствами, залякуванням можна досягти своїх низьких цілей.І ось маленькі, на рівні одного людського життя, уламки терору: терор – це коли серед ночі підкидає у ліжку від вибуху неподалік; терор - це коли вибігаєш напівголий з дому, не розуміючи, що трапилося, а подвір'ям метушаться у жаху сусіди; терор - це птахи, що згоріли у вирві від прилетівшого снаряда; терор - це коли щоночі ти змушений спати напівсидячи у бомбосховищі або на платформі метро; терор - це старенька, яка не може вийти з квартири в розбомбленому будинку, бо заклинило двері; терор - це коли ти не належиш собі та не можеш робити те, що потрібно і хочеться; терор - це знущання з простого і ясного життя, мракобісся виродків; терор - це жінка в машині швидкої допомоги біля понівеченого ракетою будинку, яка лежить нерухомо - так нерухомо, що думаєш про найтяжче; терор - це чийсь обгорілий собака, що загубився, на руках у співробітника ДСНС; терор - це плювок в обличчя розуму та прогресу; і головне - терор - це відібрані нахабно, підло, цинічно людські життя. І обов'язково скрізь розбите скло, стирчащі осколки і їх хрускіт під ногами. Все, що я написала тут, я бачила сьогодні, 2 липня, зранку. Все, що я написала тут, зробила Росія – країна-терорист».
Ще додам, що Івлєва дуже не любить, коли її називають хорошей русской. Вона щиро вважає, що таких бути не може, бо всі вони допустили війну. Про людську доброту, про трансформації, які з нами відбуваються, про життя без планів, про те, як залишитися людьми в цьому лихолітті, - в ексклюзивному інтерв'ю для today.ua.
«Відчуття потреби, відчуття того, що ти робиш якусь маленьку, безглузду, але добру справу, дуже зігріває»
- Вікторіє, часто завершую бесіди запитанням про те, які картинки цього етапу війни візаві пам'ятатиме все життя. А сьогодні почну із нього. От взагалі не замислюючись.
- Відразу відповім, що це холодомор, який ми пережили цієї зими. У мене у квартирі було дуже холодно – в одній кімнаті 12 градусів, а в іншій 7, я до неї майже не заходила.
Пам'ятаю, що найбільше тоді хотілося якоїсь доброти – і іншим людям зробити, і собі здобути. І коли виходило, то було щастя.
Лише один приклад. В одного українського військовополоненого, який сидить зараз у Росії, бабуся мешкає в Данії. Ми її розшукали та допомогли їм налагодити листування. І от вона одного прекрасного дня каже мені: «Сто років не чула свою подружку у Києві. Не знаю, як вона – жива, не жива. Подзвони їй». Я набираю номер. Бабуся довго не може зрозуміти, від кого я і навіщо дзвоню. Запитала, що їй треба. Вона відповіла, що воду та якісь продукти. Ми з подругою все це зібрали, ще щось приготували, я форельку посмажила. Коли прийшли, двері у квартиру були не зачинені, а в дальній кімнаті біля телевізора сиділа в навушниках дуже огрядна жінка. З'ясувалося, що вона взагалі сама на білому світі. Син помер за кілька років після повернення з афганської війни.
Розмовляла вона не дуже люб'язно, тому по дорозі назад моя подруга трохи повиступала: «От чого шлятися до цих бабок по темряві, по байраках, по морозу? На фіг це потрібно?» Чесно скажу, нам обом було прикро. Але образа перемежалась із почуттям жалю.
Наступного дня пролунав дзвінок: «Віка, ти найкращий у світі кулінар. Яке щастя! Я такої риби ніколи в житті не їла». Я тоді подумала: Боже мій, що з людьми відбувається, якщо вони так радіють шматочку смаженої риби? От відчуття потреби, відчуття того, що ти робиш якусь маленьку, безглузду, але добру справу, дуже зігріває. Мене принаймні точно.
Тобто я ворушилася і щось робила. Були ще якісь бабусі, інші люди. Знаєте, ти цією допомогою сам якось підживлюєшся. Такий колообіг добра в природі виходить.
Другий епізод. Якось власниця компанії Marco Concert підійшла до мене у кафе, де ми зараз з вами сидимо: «Приходьте безплатно на концерти. Це наша подяка за все, що ви робите». Потім з'ясувалося, що вона ще й Ігната знає (сини Івлєвої Пилип та Ігнат організовували евакуацію людей з прифронтової зони. – Авт.). Загалом, ми кілька разів ходили та отримували величезне задоволення. І от цієї зими вона запросила мене до культурного кластера «Краків» на Русанівці. Там показували «Вогні великого міста» Чарлі Чапліна. Чудовий старий наївний фільм. Зал був повний. І уявляєте, там грав тапер. От як у чаплінські часи. І то була така радість, таке щастя. Просто неможливе.
До мене іноді приходили друзі, і я до когось ходила, з кимось щодня обов'язково розмовляла телефоном. Такі зв'язки були дуже важливими.
А якщо брати глобально, то тепер моє життя пов'язане з організацією допомоги українським військовополоненим, котрі сидять у російських в'язницях. Але тут без жодних подробиць.
Але продовжую про картинки. Знаєте, останні три дні у мене стоїть перед очима концерт сера Пола Маккартні на Красній площі у травні 2003 року. Це була грандіозна подія. Маккартні співав пісні, які всі знали напам'ять, публіка підспівувала. У першому ряду сидів Путін – ще такий молодий, прилизаний. Праворуч від нього Макаревич, зліва Лужков зі своєю дружиною. То були зовсім інші люди, як тоді здавалося.
- Не вловлюю зв'язку із нинішніми подіями.
- Днями вирішила подивитись, які концерти на Красній площі були цього року. Один з останніх – концерт Шамана. І я подумала: як можна проміняти сера Пола на ось цю фашистську вульгарну пусту погань, яка навіть не розуміє, що зігує? Він же махає рукою, наче кидає зігу. Тобто настільки все це сидить усередині нього. І я не можу позбутися цих двох картин. Вас тоді всі підтримували, вам допомагали. Що ж вам заважало? Ваші комплекси та імперство.
У червні Симоньян дала розгорнуте інтерв'ю відомому китайському політологу професору Чжан Вейвею. На питання про риси характеру Путіна вона на блакитному оці відповіла: «У ньому неймовірно розвинена риса, яку я вважаю головною для людини, і вона в неї, мені здається, наближена до тих високих стандартів, які нам заповів Ісус Христос. Це почуття називається милосердя». І далі: «З боку може здаватися, що він навіть жорстокий, що це новий Сталін, але це не так. Володимир Володимирович Путін – людина напрочуд милосердна». Запитання є?
Пропаганда там вурдалача, але потужна та професійна. Не забувайте про масштаби фабрик тролів. Ми ж не знаємо, хто ці ідіоти, які пишуть у Facebook всяку нісенітницю і гидоту, - найняті тролі або люди, які справді так вважають під впливом телевізора. Людьми легко маніпулювати. Хоча це реально величезна робота.
«Жалості немає. Є розгубленість від ідіотизму та дрімучості більшості моїх співгромадян»
- Але ж не Путін на нас ракети спрямовує, не він лютував у Бучі та Ірпені. Системно читаю російські соцмережі. От зараз війна прийшла і до їхнього дому. Нарешті. Здається, слід зрозуміти, що це історія двостороння, і вимагати, щоб влада припинила війну. А там повно коментарів на кшталт «коли ж ми почнемо воювати по-справжньому і вдаримо, як слід, по хохлах». Які трансформації відбулися з цим «посконным» російським народом?
- Паскудним.
- Точно! От сидить якась тітка десь у райцентрі у Рязанській області. І їй усе, що відбувається в Україні, подобається: «Так їм і треба».
– Не знаю. Нема відповіді. Колись фашисти звинуватили євреїв у всіх бідах. Думаю, що жива ідея унтерменша. У перекладі з німецької це недолюдина, представник нижчої раси. Хоча насправді класичний унтерменш – це Шаман. І йому з усіма його комплексами, суто чоловічими й людськими, важливо показати, хто в хаті господар. За будь-яку ціну, у будь-який спосіб.
Знаєте, є такі люди, які не вміють визнати своїх помилок. От не може людина змусити себе попросити вибачення, ніколи не скаже: «Пробач, був неправий». От і Росія така. Перепросити – це як показати свою слабину.
- Процитую один текст. Ви його написали після прощання у Михайлівському Золотоверхому соборі із сестрами Любавою та Вірою Яковлєвими. 15 травня у під'їзд їхнього будинку потрапила російська ракета.
«Вбивця – Росія. Нахабна, розперезана Росія, яка вищирилася. Моя Батьківщина. Більшість громадян Батьківщини відключення якихось соцмереж хвилює, як і раніше, сильніше, ніж вбиті в сусідній країні люди. Ніж зруйновані будинки. Ніж кров, яка хльостає через край. Ніж сироти. Ніж відірвані вибухами голови, руки, ноги. Вони не розуміють, чому раптом на них летять українські дрони. Вони не розуміють, що Україна має право робити для свого захисту все, що вважає за потрібне. І не нам, які не зуміли, не змогли, не побажали зупинити війну, взагалі це обговорювати. Нам – навколішки. Нам – благати про прощення. Нам - каятись до кінця століть. Ми всі у крові громадян України. Невже ви й справді цього не бачите? Мені не дає це спати, стукає набатом, попелом Клааса, соромом, болем, сльозами, здертою шкірою, неможливістю жити з цим тяжким гріхом вбивства, я задихаюся від цих смертей, я захлинаюся в чужій крові. Господи, врятуй Україну, зміни її долю і помилуй мене».
Як думаєте, чи зможе цей народ колись покаятися у скоєному, як зробили це німці? Вони пройшли через тривалий та глибокий процес осмислення своєї провини за злочини нацизму.
- Не забуватимемо, що Німеччину рознесли в пух і прах. І вона згодом чотири роки не існувала як країна. В Росії все залежатиме від того, яким буде їхній програш у цій війні.
- Що для них програш – не завоювання України чи розпад Росії?
- Думаю, і те, і те. Але це довга історія. Я ж не політолог. Мені тяжко сказати, я живу почуттями, а не знаннями. Розпад був би непоганим варіантом. Маленька Санкт-Петербурзька республіка і далі за списком.
- У вас є якесь співчуття до своїх заблукалих і ошуканих співгромадян, які не розуміють навіть, до якої катастрофи на всіх парах мчить Росія, що цей потяг, який розігнався, вже не зупинити?
- Жалості немає. Є розгубленість від ідіотизму та дрімучості більшості моїх співгромадян. Думаю, що причинно-наслідкові зв'язки у них не збудовані. Знаєте, який предмет було вилучено зі шкільної програми після революції 1917 року? Логіка.
От я спілкуюсь із російськими військовополоненими. Запитую: «Що ж ти поїхав людей вбивати за гроші?» - «Я – вбивати? Ви що? Я взагалі нікого не чіпав». – «Ким ти був на війні?» - «Водієм». – «Чого?» - «Танка». – «Так ти ж стріляв із танка». – «Я стріляв кудись». Тобто для них убити – це коли підходиш, встромляєш ніж у грудь і провертаєш.
- А випустити по нас ракету чи шахед – не вбивство?
– Ні. «Отака в мене робота». Він чистенький десь сидить і щось там натискає. Перед ним екран, там фігурки якихось чоловічків. Комп'ютерна гра. Втім, це з двох сторін.
- Зізнаюся, що нічого не відчуваю, коли бачу зруйновані будинки росіян і чую їхні ридання. Емоції геть атрофовані. І мені зовсім не соромно.
- Мені також. Почуття провини перед ними я не маю. Є почуття відновлення справедливості. «Мені помста належить, я відплачу».
Розповім один епізод. 4 липня 2022 року, коли до Лисичанська увійшли російські війська, якісь мужики, швидше за все кадировці, полізли на козирок над входом у відділення поліції в центрі міста і цілком серйозно поставили якийсь прапор часів Радянського Союзу. Грали в Єгорова та Кантарію. Називається взяття рейхстагу у Лисичанську. От що це?
- Але в російській владі є дуже розумні люди, які точно знають, що путінський режим є злочинним. Хоч би слово колись сказали.
- Справа ж не в розумі, а в тому, що вони безсердечні боягузливі негідники. Не забуватимемо, що коли прийшов Горбачов, країна змінилася за два роки. Її було не впізнати, вона вся завирувала. А зараз її заганяють у прямо протилежний бік. Росію віддано на відкуп садистам.
- Садизм Путіна та Герасимова – це одне. Чому він у простого народу?
- Дивіться, є різниця, чи сидиш ти в клітці, чи живеш на волі. Чому люди на Заході живуть довше, ніж на пострадянських територіях? Не лише через медицину, а тому, що там спокійне розмірене життя. У Росії живуть як на вулкані – цього затримали, того заарештували, там менти когось побили. Плюс побутове хамство. Воно завжди росте зі страшною силою за умов неволі. Тому що для тебе єдиний спосіб якось підняти себе - це принизити когось, адже тебе весь час принижують. І от вибудовуються ці сходи приниження. А тут ще в тебе з'являється можливість ударити когось, і тобі за це нічого не буде.
По-друге, дуже багато пристойного народу виїхало за цей час із Росії. Я не хочу сказати, що це високоморальні люди. Вони звичайнісінькі. Просто не хотіли вбивати, гинути, брати участь у цьому.
Але з іншого боку… Днями я розмовляла з сином подруги, якого знаю з раннього дитинства. Він довго жив у Західній Європі, а якийсь час тому повернувся до Росії. За освітою він архітектор-реставратор. Дуже талановитий, з хорошими руками та мізками. Займається реставрацією в компанії чудових людей, які проти війни. Запитала: «Тебе не заберуть?» – «Ні, з Москви нікого не забирають. До того ж я не дуже молодий».
Цей хлопець раптом повернув мені віру в росіян. Спочатку я зраділа, а потім зрозуміла, що такі, як він і його колеги, це все одно тонкий шар ікри, намазаної на бутерброд з лайном. Він каже, що вони добрі люди і роблять добрі справи. Я не сумніваюся в цьому, але цих тихих інтелігентів, які продовжують щось робити, Росія використовуватиме, гнобитиме, а потім знову використовуватиме. Як це було вже неодноразово в її історії.
- У фіналі роману Джонатана Літтелла «Благоволительки» описаний Берлін квітня 1945 року, коли німці розуміли, що розв'язка неминуча. Читала і думала: а як це буде у Росії? А потім зрозуміла, що мені байдуже. Ситуація там погіршується з кожним днем. Паливна криза та відключення інтернету – лише початок. Люди можуть вийти на вулицю?
- Нікому б не радила там виходити на вулицю. Це зараз і страшно, і марно.
«Я бачу українське майбутнє, а російське – насилу»
- В одному інтерв'ю ви сказали: «Я із тих журналістів, хто не буває над ситуацією. Я завжди в ситуації і йду за своїм серцем». І ще: «Я в Україні та з Україною у найтяжчі й найстрашніші години її життя». А що з нами відбувається? Часто згадую початок повномасштабного вторгнення. Тоді росіяни стояли під Києвом, було дуже страшно і водночас розпирала гордість, що всі об'єдналися та дають таку потужну відсіч. А потім це все кудись поділося. Які метаморфози сталися із нашим суспільством?
- Ви втомилися та вимоталися. Але це не означає, що у потрібну хвилину українці не зберуться. Думаю, що головна проблема у відсутності справжніх реформ. Але не мені, людині з Росії, про це міркувати.
Знаєте, людству стало бракувати гуманітарності. Тепер вирощують технократів, а література, яка змушує думати та розвивати уяву, на відміну від кіно, яке його не розвиває, відійшла кудись на задвірки.
– Проте в Україні разючий розквіт культури. З'явилося багато гарних книг, п'єс, пісень. До театру квитки не купиш.
- По-перше, це внутрішній опір війні та збереження себе.
Коли суспільство вільне, у ньому розвивається творчість. Вона може бути різною – література, мистецтво, політика, військова справа. Головне, що немає якихось обмежень. А там ти боїшся, що ліворуч підеш, тобі дадуть по голові, праворуч - руки відрубають. І що ти можеш зробити? Зрозуміло, що твоя душа безсмертна і вільна, але при цьому твоє існування зумовлене суспільством.
По-друге, ти розправляєш плечі як громадянин країни, яка дванадцятий рік успішно бореться з таким ворогом. От у Росії люди озлобляються. А тут, чесно вам скажу, я не бачу озлоблення.
Десь місяць тому я була у Краматорську. Місто живе попри близькість фронту. Ідеш вулицею в центрі – магазини відкриті, все працює. Потім повертаєш і бачиш, що там усе розбомблено, лише якісь рештки будинків. А потім виходиш на величезну головну площу. Будівля міськадміністрації порожня і затягнута сітками. Переходиш цю площу у повній тиші. Зловісне та дивне відчуття. Ідеш далі – стоїть колишній кінотеатр «Батьківщина», потім кафе, поряд ще якесь кафе. За столиками люди сидять.
- Що ви там робили?
– Збирала матеріал про евакуацію людей. Наприклад, виїжджали до Дніпропетровської області вагітна жінка з півторарічною дитиною. Чоловік залишився там, бо боїться ТЦК. Я його не питала: «Може, підеш повоюєш за свою країну?» Ми цю тему не розвивали. Я розумію, що в нього днями народиться дитина, що він не хоче гинути на фронті. Вони живуть, ніби війни немає. Але коли до сусіднього будинку потрапив шахед, стало страшно. Вона сказала мені: «Я зрозуміла, що ми тут засиділися. Це моя вина».
- Дітей багато у місті?
- Багато. Звідти нема примусової евакуації дітей.
Я завжди більше любила Слов'янськ. А в Краматорську цей завод-монстр (Новокраматорський машинобудівний завод – найбільше в Європі підприємство важкого машинобудування. – Авт.) – щось таке гнітюче. А цього разу побачила зовсім інше місто. І дуже симпатичних людей.
Розговорилися з однією жінкою. На прощання побажала їй усього найкращого. Вона у відповідь: «Бажаю вам вціліти». І ми пішли у різні сторони. Вцілювати.
Військових там багато. Вони всі ходять у цивільному. Коли зустрічаєш чотирьох-п'ятьох молодих мужиків, зрозуміло, що вони не бізнесмени та не місцеві вантажники.
Там я зрозуміла раптом, наскільки тяжко виїжджати. Запитала одну жінку: «Ви не хочете виїхати?» - «Та ви що? Я живу сама, у мене все поряд – і магазин, і аптека. Тут так добре. Якби КАБи не прилітали». Якби…
- Ви як ніхто розумієте тих, хто залишив свій будинок. Нещодавно написали, що поїхали із Росії назавжди.
- Навіть якщо влада зміниться, не повернуся, доки не буде дано оцінку діяльності Росії як держави. А це може затягнутися як із реабілітацією репресованих років на двадцять. Ну, мої діти дізнаються, що я реабілітована як іноземний агент. І все.
- Одну фотографію після атаки на Київ ви підписали: «Ненависна, нестерпна краса жаху».
- Я ж фотограф, дивлюсь на світ через об'єктив. Це було фото, яке зробив мій син Ігнат. Композиційно воно зроблене дуже добре. Фігурка добре стоїть, світло добре падає. Тому й діє, що майстерно зроблено. Розумієте, не треба показувати криваве місиво, щоби розповісти про жах. Тебе просто вирве, та й все.
Ось фото із Краматорська. Коли я на нього дивлюся, мені здається, що відчуваю запах гару. Я була там наступного дня після того, як все сталося. Цій жінці пощастило, вона на той момент перебувала на кухні і залишилася жива. У неї все згоріло. Лишилася лише якась штучка керамічна.
І всі ці жахи треба фіксувати.
- Ми не знаємо, в якій точці цього страшного марафону знаходимося. І ця невизначеність вимотує найбільше. Ми нічого не плануємо. Наше щоденне завдання – дожити до ранку, бо вдень якось легше. До того ж у нас дуже складна внутрішня ситуація.
- Я не провидець, не Нострадамус. Скажу, мабуть, дуже непопулярну річ. Думаю, скоро доведеться ставити питання, що важливіше — збереження земель або збереження народу. Бо якщо ми подумаємо про муки людей, які перебувають у полоні, подивимося на терміни, на які вони засуджені – 32, 25, 20 років (наприклад, усім, хто був на Курщині дали 16 років), - вони варті Криму та Донбасу чи ні?
- Страшна дилема. Віддати території – тоді виходить, що з 2014 року всі жертви марні, що все даремно.
- Якщо ми стільки років тримаємось і чинимо опір такому потужному ворогові, то як же жертви даремно?
Є один великий приклад – Фінляндія. Яка забила на території, змогла зберегтися та в історичній перспективі перемогла. Звісно, тут не зовсім дзеркальна ситуація, бо Радянський Союз хапнув ту територію і далі йти не збирався. Ідеї повернути собі всю Фінляндію не було. А Україну росіянам у їхній радянській підсвідомості треба отримати всю.
Мабуть, питання з територіями все одно доведеться вирішувати. Бо уявіть, що буде з людьми після двадцяти років відсиджування. Ми навіть не знаємо скільки їх. Якщо військових ще можемо порахувати приблизно, то цивільних – ні. Є тисячі людей, яких десь утримують, і вони навіть не засуджені. Їх просто взяли, а віддати назад вже западло.
Розповім про один випадок. Чоловік та дружина жили десь на околиці Бучі. Коли її поранило, він її повіз до найближчого шпиталю, який вже розгорнули російські військові. Вона померла від втрати крові. Сестра дружини шукала їх дуже довго. В результаті знайшла священника, який відспівував двох жінок. Під час ексгумації з'ясувалося, що одна з них – саме та, кого шукали. Я була на перепохованні.
А чоловіка тоді забрали. Досі про нього немає жодних відомостей. За всі роки надійшов лише один лист із Сімферопольського СІЗО через Червоний Хрест. Тобто якщо ти людину посадив просто так, ні за що, то за тиждень ще можеш сказати: «Вали звідси», і випустити. А за чотири роки? Виходить, я не правий, що стільки тебе утримував? А як це - я не правий? Я ж Росія.
І чим далі, тим більше. І де ці люди перебувають, у якому вони стані?
- Ще один штрих, який характеризує наш психологічний стан. Раніше після кожної атаки ми лихоманливо дзвонили десяткам людей: «Як ти? Дуже гучно було?» Зараз дзвонимо лише найближчим. Ми стали байдужими, черствішими?
– Ні, що ви. Мої друзі нещодавно відпочивали на Шацьких озерах. І зовсім випадково на березі озера побачили маленького песика. Просто задрот. Вони взяли його, повезли до ветеринара, а це аж п'ятдесят кілометрів. Лікар сказала, що він вмирає, бо покусаний кліщами. Але взялася його лікувати.
Вони цього собачку якось виходили. Але собі з низки причин узяти не можуть. А вже відчувають свою відповідальність. Попросили: «Віка, допоможи, ми їдемо, треба Вальку прилаштувати». Собачку назвали Валею на честь лікаря. Я написала до трьох родин військовополонених, яких захопили в Курській області. Усі відповіли протягом десяти хвилин. Загалом, взяла цього песика сім'я, яка мешкає недалеко від Рівного. А це якраз дорогою з Шацьких озер. Я приїхала до Рівного, ми всі там зустрілися та завезли собачку майбутнім господарям. Це тепер улюблениця семирічної дівчинки. Її тато на фронті, а дядько у в'язниці у Росії.
Ця сім'я могла б сказати: «Та відв'яжися ти зі своїм собакою. Тут війна йде». Добре, якби я прибудовувала тайського ріджбека, а тут шавка якась.
Ця історія для мене є показником. Це маркер. Хоча розумію, що всі люди різні та все залежить від того, в якій бульбашці ти живеш.
- Якими ми вийдемо з цієї війни? Зрозуміло, що Україна, як держава, збережеться. Але ми відразу почнемо з'ясовувати, хто і де воював, хто більше вкладався у перемогу, продовжаться наші традиційні танці на граблях. Усі пишуть із пафосом про народження нації.
- Нація народилася 2014 року.
Тут здорове, нормальне, живе громадянське суспільство. Протести, які зараз ідуть, нам знову це показали. Не має значення, хто за Федорова, хто проти. Не про це йдеться. Важливо, що суспільство, як і раніше, чутливо реагує на дії влади.
Думаю, що громадянське суспільство витягне країну. Саме тому в Росії його занапастили. За родом діяльності я спілкуюся з по-справжньому прекрасними росіянами, які все частіше починають розмову фразою «нас всі ненавидять». Вони бояться кудись їхати, бояться, що за кордоном на них косо дивитимуться. Вони всі хворі наскрізь.
Я вам розповім історію зовсім не про Україну. В Уганді була екстремістська воєнізована організація «Господня армія спротиву». Вони зараз, дякувати Богові, пішли звідти. Її заснував у 1987 році релігійний фанатик Джозеф Коні. Спочатку там лунали заклики «вперед, на Кампалу», це їхня столиця. А потім усе переродилося на набіги на місцеві села, де вони цілеспрямовано крали дітей, щоб потім їх використовувати для нальотів.
Що являє собою африканське село? Там ані світла, ані захисту, ані поліції - нічого немає. Стоять якісь хатки, прикриті сушеним банановим листям. І от ночами до будинків вриваються напівголі смердючі мужики з «калашами». Якщо опиратимешся, тебе просто вб'ють на місці, переступлять і підуть далі. Тому ніхто не чинив опір. Вони збирають дітей, пов'язують їх мотузками за талію та ведуть у джунглі. В основному брали дітлахів років шести та старших, які вже можуть нести на голові поклажу.
З дітьми поводилися по-звірячому. Могли покласти одного на землю, решті дати палиці в руки й ті його забивали на смерть. Якщо ти не настільки жорстокий, щоб вбивати, якщо ти пручаєшся, то ти наступний. Тобто виходу нема. Кругова порука. Хтось божеволів, хтось ставав садистом, якщо були такі схильності. У 12-13 років ці діти вже вміли стріляти.
Траплялося, що державна армія відбивала у цих виродків дітей та відправляла їх до реабілітаційних центрів. А після реабілітації їх розвозили по селах – тих самих, на які ці діти робили набіги. А в селі ж громада, дитина весь час на очах, а не сидить замкнена одна у квартирі. І ця здорова громада їх поступово витягувала.
Я не порівнюю, звичайно. Але думаю, що тут здорова частина суспільства витягне решту. Адже Україна – жива країна, ми тут живемо на волі. Тому я бачу українське майбутнє, а російське – насилу. Якщо так триватиме, то там рух йтиме лише в один бік. Тиранія так влаштована, що вона може лише закручувати гайки. Терміни, які в Росії давали людям у 2014-му, смішні – п'ять-сім років. Нині вже дають довічне. А тепер уявіть, що то ваші друзі, сусіди, знайомі.
Свого часу фіни наважилися. Вони вивезли людей з території, яку СРСР хотів забрати, до початку Зимової війни (завдяки цьому в ГУЛАГу майже не було фінів), героїчно чинили опір три місяці, віддали 20% території, при цьому забравши мільйон ворожих життів.
- Що вам дає сили стільки робити для людей?
– Україна. Я завжди дивлюся на Україну із захопленням.
– Ви мені ще в інтерв'ю 2019 року сказали, що Україна – ласкава країна.
- Ласкава і ніжна. І продовжую так вважати.
Я мешкаю серед війни. Звичайно, в моєму житті немає такої кількості смертей, як у всіх вас, бо я знаю тут набагато менше людей. У мене та у моїх синів немає в Україні однокласників. Але гинуть друзі моїх дітей. Я відчуваю тяжкість життя якихось моїх знайомих. Соромно зізнатися, що при цьому все одно почуваюся тут щасливою. Тому що я на волі.
А Росія – це держава Кощія Безсмертного. А його смерть, як ми знаємо із казки, у голці. І знаходиться ця голка в Україні. У цьому я переконана.
