У спорті часто говорять про силу, швидкість і перемоги. Але є ще одна, менш помітна, проте справжня сила — доброта. Анастасія Жужгіна, спортсменка, яка з юності займалася біатлоном, розповідає, як любов до молодших спортсменів і щире бажання допомагати зробили спорт для неї не просто змаганням, а частиною життя — і навіть визначили її майбутній шлях.
"Мені завжди хотілося, щоб ніхто не відчував себе сам"
Анастасія згадує, що ще під час власних тренувань завжди тягнулася до молодших — допомагала, підтримувала, пояснювала, навіть коли сама готувалася до стартів.
“Я бачила, як вони хвилюються перед першим забігом, як губляться серед старших. Мені хотілося бути поруч — щоб знали, що є людина, яка допоможе, підтримає, підкаже, посміхнеться. У спорті це безцінно.”
Серед старших спортсменів тоді панувала певна різкість — жорстка, пряма, без емоцій. Для юної дівчини це було непросто: у такій атмосфері доводилося швидко дорослішати, вчитися витримці й самоконтролю.
“Можливо, саме тоді у мені й з’явилося це бажання — ставитися до молодших інакше. М'якше, тепліше. Підтримувати, допомагати, бути для них другим тренером, щоб вони не відчували тієї напруги, яку свого часу відчувала я.”
Вона залишалася після тренувань, щоб допомогти тим, хто не встигав, показувала, як розподіляти сили на дистанції, як правильно дихати, як не здаватися після помилки. Її турбота ніколи не була нав’язливою — вона йшла від серця.
Коли спорт перетворюється на родину
Для Анастасії найціннішими були не власні перемоги, а ті миті, коли вона бачила, як молодші радіють своїм першим успіхам.
“Мені здавалося, що я переживаю разом із ними кожен їхній старт. Коли після фінішу хтось із них підбігав з усмішкою — це дорожче за будь-яку медаль.”
Її підтримка створювала особливу атмосферу. Молодші знали: якщо поруч Настя — вони не самі. І саме це, каже вона, робило команду справжньою родиною, де кожен важливий, незалежно від віку чи результату.
Суддівська форма і відкрите серце
Пізніше Анастасія кілька разів входила до складу суддівської колегії, коли на трасу виходили молодші хлопці й дівчата — ті, хто лише починав свій шлях у спорті. Але навіть у цій ролі вона залишалася тією ж доброю, уважною людиною, яку вони знали з біатлонної траси.
“Коли я стояла в суддівській формі, мені хотілося не просто рахувати результати. Я підбадьорювала їх, махала рукою, усміхалася — щоб вони відчували, що їх бачать і підтримують.”
Для неї це не було обов’язком — просто природне бажання бути поруч із тими, хто робить свої перші кроки в спортивному житті.
Любов, що стала покликанням
Саме завдяки цій любові до спорту і щирому бажанню підтримувати інших, Анастасія зрозуміла, чим хоче займатися у майбутньому.
“Я відчувала, що не можу уявити життя без спорту і без дітей. Мені хотілося не просто допомагати на тренуваннях, а справді відкривати для них шлях у спорт. Тому я вирішила здобути педагогічну освіту у сфері фізичного виховання та спорту — щоб допомагати дітям і відкривати їм шлях у цей світ.”
Для неї це не просто професія — це продовження того, що було в серці ще з юності. Вона зізнається, що кожен, кому вона колись допомагала, став для неї маленьким натхненням рухатися далі.
"Для мене спорт — це родина"
“Я не уявляю спорт без любові. Без теплоти, без взаємної підтримки. У біатлоні ми завжди були однією командою, навіть коли бігли на різних дистанціях. Можливо, саме тому я й досі відчуваю це як частину себе — не як змагання, а як родину.”
І саме з такої любові, людяності й турботи народжується справжня культура спорту — там, де кожен відчуває, що його бачать, цінують і підтримують.
