У 20 років більшість обирає перевірений шлях: диплом, офіс, стабільна зарплата. Це логічно, безпечно і зрозуміло як для людини, так і для її батьків. Але є ті, хто свідомо змінює передбачуваність на невідомість. Хто замість кар'єри в ІТ будує щось своє - з нуля, без гарантій, часом всупереч здоровому глузду оточення.
Владислав Кваша зараз сидить у куточку власної кав'ярні, смакує еспресо й розповідає про перші місяці після відкриття так, ніби це було вчора. Хоча минуло вже сім років. Запитуємо:
- Владиславе, пам’ятаєте перші дні після відкриття?
- П'ять відвідувачів на день. Уявляєте? - він усміхається, але в очах щось інше. - Я тоді думав: усе, провалився. Батьки казали: «Іди працювати в офіс, як нормальна людина». А я сидів тут, у порожньому залі, й чекав, коли мої зусилля принесуть результат.
Зараз Gallery Café - це 600 тисяч гривень обороту на місяць, черга на столики у вихідні та гості, які спеціально приїжджають із Дніпра. Але почалося все з того, що хлопцю просто набридла розчинна кава.
Коли ти єдиний, хто розуміє різницю
- Як з’явилася ідея створити власну кав’ярню?
- Мені було 20, коли я вперше спробував справжню авторську каву у Києві. Повернувся додому і вже не міг пити те, що продавали в місцевих закладах. Я тоді ще навчався, але вже розумів: хочу спробувати створити щось своє. Не стартап у гаражі, а місце, куди сам ходитиму кожного ранку. Де кава не буде гіркою пережареною масою з автомата.
- Батьки підтримали вашу ідею?
- Ні. Вони довго відкладали гроші на моє навчання, аж раптом я заявив, що відкриватиму кав’ярню. Ще й у Павлограді, де люди звикли платити 30 гривень за капучино. Мені казали: ти з глузду з’їхав? Хто тут буде пити твою каву за таку ціну? Але я хотів спробувати й був готовий ризикнути.
Вісім місяців порожнечі
- Перші місяці були найважчими?
- Спочатку вісім місяців заклад Gallery Café ледве існував. Я сам стояв за барною стійкою, сам прибирав. Уявіть: ви відкрилися, вклали все, що мали, а до вас ніхто не приходить. Ну, приходять - п’ятеро за день. З них троє ваших друзів, які просто зайшли посидіти, бо соромно відмовити.
Я пробував рекламу в соцмережах, витратив останні гроші після ремонту. Лайки були, а людей - ні. Але щось мене тримало. Може, впертість. Може, той смак кави, який я запам’ятав у Києві. А може, просто не було іншого виходу.
Той самий поворотний момент
- Пам’ятаєте момент, коли все змінилося?
- Так. Якось увечері зайшла жінка. Замовила фільтр-каву - позицію з меню, яку до того ніхто не замовляв. Вона випила, подивилась у вікно й каже: «Я в Берліні довго жила і не думала, що в Павлограді може бути така смачна кава».
Наступного дня вона привела подругу. Через тиждень - ще трьох. Через місяць у мене вже було 12 постійних гостей. Вони приходили кожного ранку, сідали на ті самі місця, знали меню напам’ять. Це звучить просто, але саме ті люди мене врятували. Не грошима, а тим, що дозволили повірити в себе.
Виставки замість таргету
- Ви не здавалися навіть тоді, коли не було прибутку. Як просували заклад?
- Коли гроші на рекламу закінчувалися, я придумав інше. Запропонував місцевим художникам безкоштовно виставляти власні картини у закладі. Перша виставка була маловідомого художника, який малював абстракції. Нічого не продали, але прийшло 50 людей, які купили кави на 8 тисяч за вечір. І тоді я подумав: от воно.
За сім років ми провели понад 80 виставок, продали робіт на більш ніж 290 тисяч гривень. Але головне - кожна експозиція приводила нових гостей. Один художник мав 12 тисяч підписників в Instagram, і після його виставки нас згадали в сторіс 280 разів. Це безкоштовний маркетинг, але дуже ефективний.
Що далі?
- Зараз Gallery Café має великий успіх. Яким ви бачите подальший розвиток?
- У нас зараз 15 працівників, 600 тисяч гривень обороту, 85% постійних гостей. Мене часто питають: коли друга локація? Але я бачив, як люди відкривають по п’ять точок за рік і через два все закривають. Не хочу поспішати.
Я досі не знаю, як вести бізнес за підручниками. Не читав Коллінза, не ходив на курси, у мене не було наставника. Я просто робив те, що вважав правильним. І, здається, вийшло.
Владислав Кваша знову посміхається й допиває еспресо. За вікном - Павлоград, маленьке промислове місто, де тепер є своя справжня кава. І хлопець, який довів: можна будувати те, у що віриш, навіть якщо спочатку ніхто не розуміє, навіщо.
