У 1920-х роках українська мова пережила дивовижний і несподіваний період державної підтримки. Радянська влада почала активно впроваджувати її у школи, державні установи та пресу. Цей процес отримав назву “українізація” і був частиною загальної політики коренізації, коли радянська влада намагалася заохотити національні республіки до співпраці.
Але цей курс тривав недовго. Наприкінці десятиліття політика змінилася: активних діячів української культури почали переслідувати, а коротке культурне піднесення обірвалося репресіями. Чому Москва спершу підтримувала українську, а потім розпочала її знищення?
“Тактичний хід” більшовиків
Ще у 1923 році український політичний діяч Симон Петлюра у листі до Миколи Шумицького писав:
“Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку большевиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть…”
Ця цитата виявилася пророчою: перші успіхи швидко змінилися жорстким контролем і репресіями.
Розквіт українізації: школи, університети та преса
Українізація охопила різні сфери життя:
Початкові школи: якщо у 1922 році в Україні діяло 6 105 українських шкіл, то вже у 1930 році їхня кількість зросла до 14 430 (для порівняння, російських шкіл було 1 504). До кінця 1927 року близько 77% українців навчалося українською.
Вищі навчальні заклади: ситуація була складнішою. За спогадами Миколи Скрипника, у 1929 році українською мовою викладали близько 30% інститутів.
Преса та видання: українськомовних газет і журналів стало значно більше. Центральний орган ЦК КП(б)У газета “Комуніст” з червня 1926 року почала виходити українською. Якщо у 1923 році існував лише один літературно-політичний журнал “Червоний шлях”, то до 1929 року таких видань стало декілька: “Життя й революція” у Києві, “Зоря” у Дніпропетровську, “Металеві дні” в Одесі та “Літературний Донбас” в Артемівську-Сталіному. Загальна кількість українських періодичних видань у 1929 році складала 326, а до 1932 року українізація преси становила вже 87,5%.
Театри та культура: літературна українська мова отримала нормативне оформлення, а російські театри витіснялися з України. У 1931 році працювало 66 українських театрів, 12 єврейських та лише 9 російських.
Радіо: у 1924–1925 роках почало з’являтись українське радіо, яке також поширювало культуру та мову.
Цей період став справжнім культурним піднесенням, коли українська мова вперше за століття відчувала державну підтримку та престиж.
Кінець “весни” української культури
Попри успіхи, українізація не була послідовною. Уже 26 квітня 1926 року Сталін надіслав лист Лазарю Кагановичу та іншим членам політбюро, критикуючи політику українізації.
Сталін та керівництво Кремля побоювалися, що активне відродження української мови та культури зміцнює національну свідомість і провокує прагнення до автономії. Українська інтелігенція, отримавши можливість навчати, писати та видавати книги рідною мовою, ставала впливовою силою у суспільстві. Для Москви це означало потенційну загрозу централізованій владі та контролю над республікою. На думку радянських керівників, культура та мова можуть формувати “політичну самостійність”, а українські національні інститути підживлювати сепаратистські настрої. Саме тому, після короткого періоду підтримки, політика українізації різко змінилася, а активні діячі української культури потрапили під репресії.
Наприкінці 1920-х років почалися переслідування української інтелігенції. У березні–квітні 1930 року в Харкові відбувся показовий суд над учасниками “Спілки визволення України”, метою якого було дискредитувати провідних діячів української культури та громадського життя.
Судили 474 осіб, здебільшого представників інтелігенції. Серед головних обвинувачених був академік Сергій Єфремов (1876–1939) – видатний літературознавець, історик літератури, віцепрезидент ВУАН, публіцист і один із творців української журналістики.
До розстрілу було засуджено 15 осіб, ще 192 потрапили до концентраційних таборів, а багато інших отримали різні покарання.
Ці події поклали кінець короткому періоду культурного розквіту та показали, що українська мова й культура залишалися під постійною загрозою, якщо їх розвиток суперечив інтересам Кремля.
Згодом все українське почало жорстоко переслідуватись тоталітарною системою СРСР. Радянська влада стала забороняти українську мову, культуру, літературу, жорстоко репресуючи всіх діячів, які чинили спротив.
Висновок
Українізація 1920-х років – це унікальний історичний феномен: період, коли українська мова отримала несподівану підтримку держави, а українська інтелігенція – шанс розвивати національну культуру. Але політичні страхи Кремля перетворили цей шанс на короткочасний успіх. Піднесення закінчилося репресіями та терором, і лише пам’ять про ті роки залишається доказом того, як близько Україна була до культурного відродження у 20 столітті.
Раніше ми розповідали про справжнє походження “вєлікого і могучєго”: як Московія вигадала собі мову та переписала історію.
