На Мюнхенській конференції з безпеки, яку вважають головним світовим майданчиком для обговорення глобальних загроз, пролунало багато гучних промов, заяв та пропозицій. Серйозний резонанс викликав виступ президента Фінляндії Олександра Стубба, який, зокрема, констатував: «По-перше, Путін зазнав стратегічної невдачі. Він хотів зробити Україну російською – а вона стала ще більш європейською. Він хотів запобігти розширенню НАТО - отримав вступ Фінляндії та Швеції. Він хотів утримати наші оборонні витрати на низькому рівні — зараз вони зростають до 5%. По-друге, він програє й у військовому вимірі. Коли почалася війна, Росія захопила 12% території України. Це було 12 років тому. Відтоді - 8%. За останні два роки - 1%». Окремо він звернувся до українців: «Просто продовжуйте робити те, що робите, і зрештою ви вистоїте та виграєте цю війну».
Про ефективність активізації зусиль міжнародної спільноти зупинити агресора, реалістичність так званих мирних планів, а також про інші важливі події в геополітиці - в ексклюзивному для today.ua інтерв’ю з відомим українським дипломатом Володимиром Єльченком, який у 2015—2019 роках був постійним представником України при ООН, у 2020—2021 роках, за час першої президентської каденції Дональда Трампа, - послом України у США. Зараз він голова напрямку досліджень у сфері міжнародної політики Фундації Пилипа Орлика.
Ми розмовляли 19 лютого.
«Якщо ми говоримо про російську сторону, то цей процес можна назвати «переговоробесием»
- Володимире Юрійовичу, почнімо з дуже резонансної теми. Днями агенція Associated Press опублікувала редакційний матеріал під назвою «Колишній начальник армії, якого вважають головним суперником Зеленського, розповів AP про розбіжності між ними». Там немає прямих цитат, це просто переказ розмови журналістів з Валерієм Залужним, який вперше підтвердив чутки про їхній конфлікт з президентом. Медійна активність колишнього головнокомандувача ЗСУ, а зараз посла України в Великій Британії дуже висока. Він постійно пише статті та колонки, які викликають дискусії й у військовому середовищі, і в політичному, і в соцмережах. Як ви ставитеся до такої практики чинного дипломата й взагалі до непростої ситуації, яка склалася між потенційними конкурентами на майбутніх виборах?
- Знаєте, є таке поняття, як корпоративна солідарність. Тобто якщо президент України тебе призначив послом, то ти маєш йти у фарватері певних правил. Якщо тебе це не влаштовує - подаєш у відставку.
З іншого боку, я не можу на 100% бути впевненим в тому, що це стосується ситуації, про яку ви сказали, тому що дійсно є певні стосунки (не хочу називати це конфліктом) між ними. Вони обидва є політичними фігурами сьогоднішньої держави. Президент, само собою зрозуміло, - головною. Посол України в Великій Британії, можливо, не був би такою фігурою, якби це був не Залужний. Тому хоче він цього чи ні, але на нього орієнтується певна частина українського суспільства.
Я не хочу зараз критикувати пана Залужного або пана президента. Але, напевно, цього всього можна було б уникнути, якби свого часу між ними відбулася абсолютно відверта розмова. Вони мали б раніше знайти спільну мову і не створювати становище, яке призвело до цього інтерв'ю. Розповідати про своє бачення минулих та нинішніх подій – це право будь-якого громадянина України, тим більше посла. Однак Залужний зачепив деякі питання, які є дуже делікатними. Мені складно це все коментувати, тому що я не був свідком історій, про які він говорив з Associated Press. Чи вони були, чи їх не було…
В цих обставинах нам усім треба бути дуже поміркованими, дуже обережними й дуже тверезими, заспокоїтися і в жодному разі не створювати з цього величезну проблему, як намагаються зробити деякі засоби маси інформації. Країна перебуває в стані війни, й такий конфлікт, якщо його так можна назвати, нікому не принесе ніякої користі.
- Після інаугурації Трампа майже постійно проходять зустрічі та телефонні розмови між представниками України, США, Європи й Росії. Лише в лютому, наприклад, відбулися два тристоронні раунди – в Абу-Дабі та в Женеві. Приводів для оптимізму, які ґрунтуються на заявах, що процес йде конструктивно, насправді немає. Військовий аналітик Данського королівського оборонного коледжу Андерс Нільсен прокоментував це так: «У стороннього спостерігача може скластися помилкове враження, що переговори йдуть добре: всі сторони постійно заявляють, що досягли великого прогресу. Зрозуміло, це не так — позиції українців та росіян практично не змінилися. Ба більше, в Росії та Україні немає свідчень підготовки громадськості та армії до того, що доведеться піти на компроміси». Єдине досягнення – обміни полоненими та тілами загиблих. Щодо іншого, головний результат – відсутність результату. Домовилися домовлятися, як тепер кажуть. Нинішня ситуація є патовою з переговорного погляду. Якщо не станеться чогось екстраординарного, ці переговори приречені на провал. Мирний процес зайшов у тупик?
- Якщо ми говоримо про російську сторону, то цей процес можна назвати «переговоробесием» - по аналогії з «победобесием». З нашого боку, наскільки я розумію, це просто намагання зайвий раз не дратувати американських представників і особисто президента Трампа.
- Зрозуміло, що війна продовжиться, допоки одна зі сторін не ослабне настільки, що погодиться на умови іншої. Путіна категорично не влаштовує, що Україна залишається незалежною та суверенною державою, ще й з армією, яку може модернізувати та нарощувати. Відповідей на базові питання – про припинення вогню, відмову росіян від руйнування нашої енергетики, інфраструктури та терору мирного населення – немає. Тому, за великим рахунком, ці переговори є театром для одного глядача.
- Ми погоджуємося на майже всі вимоги Трампа. Якщо йому хочеться, щоб ми вели якісь переговори, - гаразд, будемо їх вести. Річ у тім, що цей процес називати переговорами дуже тяжко, якщо взагалі можливо. Чесно кажучи, я не бачу якогось головного предмету цих зустрічей. Для Кремля ключовою темою завжди була повна капітуляція України. Зрозуміло, що ми на це ніколи не погодимося. Таким чином виникає питання - а про що взагалі сторони домовляються?
Відомо, що в Абу-Дабі українські й російські військові обговорювали певні військово-технічні питання на кшталт розведення військ. Тобто ті речі, які треба обмірковувати після припинення вогню. Я взагалі вважаю, що будь-які справжні переговори – двосторонні або багатосторонні - можуть початися лише після паузи в активних бойових діях. Не знаю, як це буде називатися - припинення вогню, тимчасове перемир'я або ще якось.
У світовій історії та світовій дипломатії немає прикладів, щоб серйозні переговори про мир вели в той час, коли ще точаться запеклі бої. От уявіть собі, щоб у 1942-1943 роках хтось домовлявся б з Гітлером про умови перемир'я або майбутнього миру після закінчення війни. Це просто якийсь анекдот. Саме це зараз відбувається на наших очах - йдуть якісь псевдо- або фейкові переговори, коли продовжується агресія Росії проти України. Не розумію, про що можна домовлятися.
З російського боку це спроба прикритися нібито переговорним процесом для того, щоб Захід припинив або повністю зняв економічні санкції. Це їх цікавить в першу чергу. А з нашого боку це намагання продемонструвати президенту Трампу, що Україна готова піти на ті компроміси, про які вже неодноразово заявляли й президент Зеленський, і інші представники влади. Тобто Київ зробив все, що потрібно, для того, щоб закласти підвалини для початку якогось переговорного процесу.
При цьому я нічого аналогічного не бачу з боку росіян. А повернення пана Мединського до керівництва їхньою делегацією (в Абу-Дабі російську переговорну групу очолював начальник головного управління генерального штабу збройних сил РФ адмірал Костюков, а в Женеві це місце знову зайняв помічник Путіна Мединський. – Авт.) - це взагалі якась насмішка. Я особисто знаю його ще з тих часів, коли він очолював міністерство культури Російської Федерації, а я був послом України у Москві (Єльченко - наш останній посол в Росії; у березні 2014-го його відкликали з посади у зв’язку з подіями в Криму. – Авт.). Це неадекватна людина, просто клоун, з яким просто неможливо говорити на якісь серйозні та й взагалі на будь-які теми. До речі, він народився у Черкасах.
У мене є свій досвід, я пробував з ним спілкуватися, але це людина дуже-дуже дивна, м'яко кажучи. Тоді я ще міг, скажімо, себе пересилити й намагатися з ним про щось поговорити. Сьогодні взагалі не можу таке уявити. Тому мене дивує позиція деяких представників української делегації, які готові з ним розмовляти. Можливо, вони не до кінця розуміють, з ким мають справу.
«Всі беруть під козирок і доповідають Трампу те, що він хоче почути»
- Відомо, що після завершення останньої зустрічі в Женеві Мединський виявив бажання додатково поговорити з Умєровим та Арахамією. Цей епізод ЗМІ назвали паралельним треком. Ви брали участь в багатьох переговорах. Це нормально, коли після офіційного спілкування деякі члени делегації розмовляють окремо з іншою стороною чи це якийсь нонсенс?
- У мирних умовах це нормальна практика. Я дійсно неодноразово брав участь в переговорах і президентів, і прем'єр-міністрів, і міністрів закордонних справ. Бувало, що окремі члени делегацій про щось не встигали поговорити за столом, тому потім ще в кулуарах спілкувалися між собою з різних тем. Але в умовах війни глава нашої делегації мав би вийти до преси й сказати: «У нас відбулися, окрім переговорів, про які ви знаєте з офіційних джерел, окремі розмови. Ми обговорили те й те й домовилися або не домовилися про те й те». Я б очікував принаймні такого. А коли все залишається за лаштунками, це викликає абсолютно законні питання. Вважаю, що в ситуації, в якій ми зараз знаходимося, українське суспільство і представники медіа мають право на повну інформацію про те, що там відбувалося.
Так, на зустрічах майже завжди є певна закрита секретна частина, є деякі делікатні питання, які не варто виносити на загал, доки не будуть досягнуті домовленості. Але не думаю, що це той випадок. Принаймні пану Умєрову, якщо він все ще очолює нашу делегацію, можна було б все нам роз’яснити. Саме обмаль інформації про реальні речі, які там обговорюють, і створює оту завісу, яка, як мені здається, тільки заважає подальшому веденню цих переговорів.
- З нашого боку представництво дуже серйозне. Однак від США переговори ведуть спецпосланець Трампа на Близькому Сході Віткофф та зять Трампа Кушнер, від Кремля це Мединський та бізнесмен Дмитрієв, тобто люди без статусу, з незрозумілими повноваженнями, без відповідальності та звітів.
- Чесно кажучи, з американського боку це не дуже серйозний підхід. Скажу відверто, у мене взагалі складається враження, що Державний департамент як установа, яка має визначати політичну лінію Сполучених Штатів Америки з будь-якого зовнішньополітичного питання, не те щоб усунутий, але знаходиться від цього переговорного процесу трохи осторонь. Так, державний секретар пан Марко Рубіо час від часу особисто бере участь в цих перемовинах. Однак мені не здається, що перемовники від США, яких ви назвали, дійсно керуються тим, що в класичній школі дипломатії називається вказівками, директивами тощо. Має бути якась загальна лінія. На мою думку, її немає, і це тільки послаблює позицію Сполучених Штатів Америки.
Не хочу втручатися в їхню кухню, але я багато років мав справу з американськими дипломатами, й завжди був захоплений від того, наскільки ефективно і стабільно працює їхня зовнішньополітична система. Тобто все, що робили в минулому у геополітиці й президент США, і взагалі Сполучені Штати як країна, керувалося і погоджувалося з Державним департаментом.
Зверніть увагу, у всіх країнах зовнішньополітичні відомства називаються міністерствами закордонних справ, зовнішніх відносин або ще якось. Лише в США це Державний департамент. Що це означає? Що це не просто МЗС, а установа, яка управляє державою, можна навіть так сказати. Вона тримає у своїх руках абсолютно всі ключі не тільки до зовнішньополітичних, а й до будь-яких питань, які стосуються стратегічних інтересів Сполучених Штатів Америки. Однак сьогодні, мені здається, цього немає.
Можливо, ми чогось не знаємо, але, наскільки я бачу, президент США Дональд Трамп просто відсунув Державний департамент кудись в бік. Однак ця установа майже два з половиною століття давала поради та настанови й президентам США, і іншим керівникам цієї країни у будь-яких кризових ситуаціях. Так було і під час Другої світової війни й напередодні неї, і під час Карибської кризи й так далі. Цього всього сьогодні, на мою думку, не вистачає. Тобто я не бачу ролі Державного департаменту у виробленні позиції США стосовно тієї ж самої ситуації навколо України. На жаль.
- Як сказав політолог Леонід Швець, фактором міжнародної політики став настрій Трампа. Якщо він псується, це призводить до реальних неприємностей. Україна це відчуває дуже добре. Ви неодноразово зустрічалися з ним. Кажете, що це три різних людини: Трамп-бізнесмен, Трамп – кандидат в президенти й Трамп–президент. За вашими словами, «ми ще не побачили справжнього Трампа». Нам простіше вважати, що він якийсь маразматик з поганою освітою, нарцис, у якого дах їде. Який він насправді?
- Думаю, що я у своїх оцінках помилився. Тобто сьогодні ми бачимо четверту людину - абсолютно іншу.
Я сподівався і навіть був впевнений в тому, що президент Трамп принаймні вже вивчив ті уроки, які отримав під час першої каденції. У другій її половині він почав прислуховуватися до свого оточення, яке, до речі, міняв кілька разів, і нарешті дійшло до того, що там з’явилися люди, які дійсно змогли достукатися до нього й давати якісь серйозні поради. Маю на увазі державного секретаря Майка Помпео, тодішнього міністра оборони, інших осіб.
Сьогодні він оточив себе людьми з різних відомств на кшталт того ж Віткоффа. Не буду називати інші прізвища, їх багато. Не хочу сказати, що вони непридатні, тому що знову ж таки не нам з вами це коментувати, це внутрішньоамериканська справа. Можливо, якісь речі вони роблять набагато краще. Але що стосується зовнішньої політики, думаю, що в оточенні президента Трампа не вистачає тих, хто міг би йому сказати те, до чого б він нарешті дослухався. Мені здається, що він перетворився в людину, яка діє абсолютно емоційно, не слухаючи якихось логічних порад. Не вистачає тих, хто може такі поради дати. Всі беруть під козирок, як то кажуть, і доповідають йому те, що він хоче почути. І таким чином роблять деякі зовнішньополітичні помилки.
Можна навести багато прикладів. Класичним кейсом стала та сама Гренландія. В останні тижні ми про неї нічого не чуємо. Однак згадайте, що буквально два місяці тому це був центр політики Трампа – «ми заберемо собі Гренландію». Згодом він зрозумів, що це тема абсолютно безперспективна, там нема чим займатися, і він її закинув. До того він пропонував зробити ще одним американським штатом Канаду, висунув ультиматум стосовно Панамського каналу, були ще якісь ідеї, про які сьогодні вже не говорять.
Але нас турбує, звичайно, війна. А отут виникає дуже багато питань. Я не впевнений на 100%, що ті люди, які сьогодні оточують президента Трампа і щось радять йому на цю тему, повністю в матеріалі, як то кажуть, і здатні доповідати правду про ситуацію, що б дозволило йому прийняти нарешті правильні рішення й припинити те, що відбувається зараз. Маю на увазі нескінченний процес псевдопереговорів, безліч заяв про те, що «була прекрасна розмова, ми вже завтра про щось домовимося, а післязавтра я зупиню цю війну». Це все абсолютно відірвано від реальності й свідчить про те, що та інформація, яку йому надають, взагалі не відповідає дійсності.
- Українці й росіяни намагаються переконати Трампа, що саме інша сторона є перешкодою до досягнення миру. Єдиний мінімально прийнятний для Кремля варіант – офіційне визнання Україною і Заходом втрати окупованих територій, на що ми не можемо погодитися. Територіальне питання є базовим і для Трампа, і для Путіна. Логіка Трампа наступна: він вважає, що спочатку треба викрутити руки Україні й дотиснути, щоб ЗСУ повністю вийшли з Донбасу, а потім він якимось чином примусить Путіна зупинитися й підписати мирну угоду. Західні ЗМІ називають цей намір «мирним планом капітуляції України». На вашу думку, Трампу взагалі цікава доля України?
- Думаю, не дуже. Навряд чи десь десять років тому він міг би показати на мапі, де та Україна знаходиться. Сьогодні зрозуміло, що він вже це знає, але насправді для нього це якийсь шматок території, де щось відбувається - якийсь конфлікт або війна. Він не до кінця розуміє, в чому там є його особистий інтерес або інтерес Сполучених Штатів Америки. І це знову-таки свідчення того, що немає тієї базової інформації, яку мали б йому надавати. Можливо, й надають, але він просто її не чує, або не хоче чути, або не читає. Це й призводить до того, що Трамп не до кінця обізнаний в тому, що відбувається у цій частині Європи.
«Європейці досі не розуміють, що робити далі»
- Весь світ в курсі, що все залежить не стільки від бажання Трампа закрити український гештальт перед виборами до Конгресу, скільки від рішення Путіна. Тому всі напрацьовані плани можуть не мати сенсу. Днями Андрій Демартіно в статті «Мир не/можливий» на сайті «Українська правда» написав: «Путін не шукає миру – він домовляється про власне місце в історії. Усе, що йому пропонують сьогодні, – це вибір між мізером і насмішкою: фрагменти Донбасу та «дух Анкориджа» замість нової «Ялти» й СРСР-2.0. У цій логіці компроміс дорівнює капітуляції. У кремлівській реальності Україну й далі можна дотиснути й заморозити, а Захід – втомити й перечекати. Звідси ставка на час як на головний ресурс». Путіна зараз все влаштовує. Йому нікуди поспішати. Розрахунок на час обґрунтований?
- Думаю, що доки будуть так себе поводити Сполучені Штати Америки й особисто президент Трамп, це абсолютно виправдана політика. Путін бачить, як все відбувається, і розуміє, що в таких умовах у нього завжди залишатиметься запас часу для того, щоб робити свою справу - продовжувати мучити Україну, продовжувати цей псевдонаступ й т.д., хоча насправді це обертається дуже серйозними проблемами для Росії. Але це їхні справи, хай вони самі про них піклуються.
Перш за все треба, щоб Путін побачив якісь реальні небезпеки, причому короткотермінові. І це мають бути не економічні санкції, які почнуть діяти колись - через два-п’ять-десять років, тобто це відкладений вплив. Але у нас немає часу чекати.
В принципі, потрібні три речі. І вони залежать від рішучості й налаштованості в першу чергу президента Трампа, в другу - від наших західноєвропейських союзників.
Перший момент - це тотальна фінансово-економічна блокада цієї країни, як колись зробив президент Рейган щодо колишнього Радянського Союзу. Тобто заблокувати всі транзакції російських банків, принаймні із західними країнами.
- Це реально в сучасному світі?
- Абсолютно реально. Технічно це дуже просто зробити. Відомий російський опозиційний економіст Ліпсіц пропонує дуже хороші й правильні кроки. Наприклад, за його словами, сьогодні робота великих російських банків базується на американських комп'ютерних технологіях. Тобто можна легко припинити дії всіх таких програм на території Російської Федерації. Я не є програмістом, але розумію, що це вирішується натисканням на одну кнопку, як зробив Маск зі Starlink. І на цьому все закінчиться. Тобто росіяни не зможуть зняти гроші, переказати їх, скористатися будь-якою банківською карткою і так далі. Це буде тотальний колапс банківської системи Росії. Плюс повна заборона на експорт і імпорт нафти та інших стратегічних продуктів. Там не так багато залишилося того, чим ще можна торгувати.
Другий момент – заборона виїзду та в'їзду, ніяких віз, ембарго на повітряне сполучення і багато інших речей.
А третій і головний - нарешті почати постачання в Україну серйозної наступальної зброї, тобто всього того, що нам дозволить не просто оборонятися, а перехопити ініціативу і почати бити ворога на його території. Військові експерти вважають, що з часом це призведе до того, що російська сторона зрозуміє, що вона цю війну продовжувати не може. Я вірю в такий сценарій.
- З 2014 року весь світ переймається питанням, хто може зупинити Путіна. Багато експертів вважають, що єдина така людина - це Сі Цзіньпін, оскільки Пекін має значний вплив на Москву, допомагає Росії економічно і технологічно. Американський посол при НАТО Метью Віттакер заявив, що товариш Сі може одним дзвінком в Кремль завершити війну. З ним згодні багато експертів.
- Я не є китаїстом, але мені здається, що така думка трохи перебільшена. Не думаю, що керівник Піднебесної має аж такий вплив на Путіна, що може одним дзвінком це все зупинити або змінити. Не треба на це сподіватися.
У Китаю є свої інтереси. Так, він, можливо, буде готовий зробити якісь речі на нашу користь, якщо це піде на користь йому, але сьогодні я такої ситуації не бачу. Якщо дійсно є правдою те, що Росія знаходиться в такій залежності від Китаю, принаймні економічно, як вважають, то Китай це цілком влаштовує. І чим довше буде тривати війна, тим більше буде ця залежність. Тому якого біса Китай має бути зацікавленим в її закінченні? Плюс це ослаблює, на його думку, позиції й Заходу, і Сполучених Штатів, тому що вся їхня увага відвертається саме на Україну. А в цей час Китай може собі дозволити робити деякі речі, які, можливо, не міг би робити в інших обставинах. Це стосується того ж Тайваню або питань у Південно-Східній Азії. Так що не думаю, що Китай, по-перше, має такий суттєвий вплив на Росію, а по-друге, якщо й має, що він був би дуже зацікавлений в тому, щоб цей вплив якимось чином використати.
- Виступ держсекретаря США Марко Рубіо на Мюнхенській конференції, яка пройшла нещодавно, був антитезою торішньої жорсткої, зневажливої, антиєвропейської промови токсичного віцепрезидента Джей Ді Венса про те, що США і Європу більше не об'єднують спільні цінності. Рубіо як би намагався виправити ситуацію стосовно «розлучення» США і Європи. На порядку денному інша модель відносин, питання нової суб’єктності Європи - чи здатна вона взяти на себе відповідальність за свою долю. Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн закликає: «Європа має прокинутися», «ми повинні адаптуватися до нової реальності», «це вирішальний момент для нашого покоління». Як можуть розвиватися події на континенті?
- Думаю, що Європа здатна сконцентруватися, відповідати за свої дії й захищатися, але не повною мірою. Мені здається, що європейці все ще знаходяться в стадії переосмислення. На жаль, цей процес затягнувся, і вони досі не розуміють, що робити далі. Класичний приклад – так звана стратегія ЄС «Готовність 2030», ініційована Брюсселем і спрямована на зміцнення оборонного потенціалу через загрози безпеці.
У нас цю тему якось не дуже висвітлювали. В цій стратегії йдеться про повну готовність до протистояння з Росією. Вони визначили, що це 2030 рік. Не впевнений в тому, що у них є стільки часу.
- Росіяни давно перейшли до прямих загроз. Один з ідеологів Кремля Караганов написав: «Рухаючись сходами ескалації, ми змусимо американців відповзти, а європейців доб'ємо. Європа має підготувати своє населення до війни. Захід відрізав нас від себе. Тому ми вестимемо з ним переговори лише з позиції сили. Тому на санкції слід відповідати військовими ударами». Градус напруженості постійно збільшується. Очільник міністерства оборони Німеччини Пісторіус вважає, що наступне літо буде останнім мирним літом в Європі. Такий прогноз дуже лякає, якщо чесно.
- Ще раз акцентую на тому, що це неправильна стратегія - давати такий часовий лаг для того, щоб приготуватися до війни з Росією, яка може розпочатися буквально завтра, за великим рахунком. Європейці постійно відкладають схвалення якихось дуже важливих стратегічних рішень, які могли б зупинити Росію вже сьогодні, а не чекати до 2028 або 2030 року. Це по-перше.
По-друге, думаю, що проблема Європи полягає в тому, що там немає сьогодні, при всій моїй повазі до нинішніх керівників найбільших західноєвропейських країн, осіб такого, скажімо, ґатунку, як Тетчер, Черчилль або очільники Франції після Другої світової війни - можна згадати багатьох.
При цьому ми бачимо, що в деяких набагато менших країнах є такі лідери. Той же президент Фінляндії Стубб прекрасно розуміє, що відбувається. Він говорить дуже правильні речі. Як і представники влади балтійських країн або навіть Польщі (якими б складними не були відносини між нами в певних моментах, все одно ми залишаємося партнерами й друзями). Але, на жаль, Фінляндія, Польща та інші - це не ті країни, від яких залежить по максимуму майбутнє європейської безпеки. А у Франції, Німеччині, Великій Британії, Італії, Іспанії немає тих політиків, хто міг би зазирнути за горизонт, а не думати лише про вибори, які на них чекають через місяць, пів року, рік. В основному їхня енергія направлена саме на внутрішні питання, на те, як перемогти конкурентів в передвиборчих перегонах, а не на те, як буде жити європейський континент через рік-два-десять. В них відсутність перспективного бачення. На жаль.
- Путіну треба хоч щось пред'явити своєму народу. Руїни Донбасу не прокотять, і він це знає. А здобутки на фронті мінімальні, плюс колосальні людські втрати й відсутність перспектив перемоги. Він розуміє, що воювати далі буде тяжко й що силового сценарію не існує. При цьому в уяві Путіна Україна наближається до точки колапсу. Він серйозно сподівався, що фронт посиплеться, тил замерзне й збунтується. Однак цього не сталося, хоча настрої в суспільстві помітно пригнічені. Ми розуміємо, що попри все Україна буде, але зараз дуже складно і військовими, і волонтерам, і енергетикам, і рятувальникам, і старими, і дітлахам - всім. На що нам спиратися? На що сподіватися? Як витримати це все?
- Ну, перш за все, треба завжди залишатися оптимістами. Принаймні я завжди так намагаюся робити й в житті, й в роботі.
Треба виходити з того, що нам нема куди діватися - війна відбувається на нашій території, і якщо ми програємо, то це буде кінець української державності й всьому, на що ми сподівалися й про що мріяли. Тобто на відміну від всіх наших союзників та друзів у нас немає інших варіантів. А в цій безвиході знову-таки головне це оптимізм. Тому маємо зчепити зуби й терпіти. Так, тяжко. Так, ми виживаємо. Однак це означає, що у нас є шанс і є якась перспектива. От через тиждень вже наступить весна. Буде довшим світловий день і стане хоч трошки легше.
Я абсолютно впевнений в тому, що ми все одно переможемо. Так, є багато людей, які песимістично налаштовані. Але їм треба просто побачити хоч якісь проблиски. Мені здається, що з весною вони мають з'явитися. Як би там не було, Росія не вічна, а їхні розповіді про «другу армію світу» - це міф.
Тому ми маємо всіляко підтримувати наші Збройні Сили. Хто як може. Хто фінансово, хто долучиться безпосередньо. Це вже вибір кожної конкретної людини. Наша Перемога - це лише питання часу. Чим менше його пройде, тим краще. Звісно, що готуватися маємо до гіршого, а сподіватися на краще. Треба триматися…
