Дзвенислава, Гаведай, Ярополк, Стефанія, Всеволод жили десь між сторінками підручників, у хрестоматіях і старих піснях. Сьогодні ж вони дедалі частіше з’являються у свідоцтвах про народження і вже нікого не дивують. Навпаки звучать гордо, виразно, по-українськи.
Поговоримо сьогодні в рамках рубрики "Повертаємо українське" про те, яку трансформацію проходили імена від самого початку й до сьогодення? Які українські імена повертаються в свідоцтва про народження, а які залишились в історії?
Язичництво
У V–VI століттях, коли на землях сучасної України ще панувало язичництво, ім’я було продовженням природи. Дітей називали Дубом чи Розою як символ зв’язку із землею, Вовком чи Бараном, якщо вбачали у них риси певного звіра. Також ім’я могло “описувати” людину. Наприклад, Біляк, Русак - за зовнішністю; Верещака, Мовчан - за характером; Третяк чи Семак - за черговістю народження.
Київська Русь
Згодом на Русі з’явилися двоосновні імена, гучні, композиційні, зі смислом. Чоловічі були про силу і владу, жіночі - про ніжність і родючість.
Наприклад:
- Всеволод — той, що володіє всім;
- Ізяслав — той, що здобув славу;
- Ярополк — воїн, готовий до нових походів;
- Радомир — той, що радіє миру.
А також Любава, Милослава, Вірляна, Дзвенислава. Ім’я тут - це не просто слово, а цілий життєвий сценарій.
Після 988 року, коли відбулося Хрещення Русі, іменна палітра почала змінюватись. Разом із новою вірою прийшли й імена з грецьким корінням: Неоніла (молода), Секлета (обрана), Харитина (милосердна), Євстафій (стійкий), Панкратій(всевладний), Власій (простий).
І навіть Тарас, що означало "бунтар", хоч нині і сприймається як корінне українське ім’я, насправді має грецьке коріння.
Скандинавський вплив теж залишив свій слід у княжих родинах. Інгвар став Ігорем, Хельга - Ольгою, Рогніда - Рогнедою. Імена трансформувалися, але не зникали.
Цікаво, що після християнізації виникли й нові традиції: немовлятам до хрещення давали тимчасові імена, щоб захистити їх від нечистої сили. Немир чи Немира мали захистити дитину від злих духів. Ім’я тут виконувало роль щита.
Козацькі "позивні"
Якщо про давньоруські імена ми знаємо не дуже багато, то доба Козаччини залишила детальні реєстри. У списках Війська Запорозького фіксували не лише імена, а й бойові прізвиська, фактично тодішні “позивні”.
Юхим, Панас, Сава, Олекса - і поруч Вернидуб, Перебийніс, Убийвовк, Непийвода, Нагнибіда.
Прізвисько могло відображати фах бійця: Швець, Коваль, Писар. Або ж набожність: Богдан - даний Богом, Тимофій - богобоязливий, Єремія - пророче ім’я. Навіть у войовничій культурі сакральність залишалася важливою.
Радянська асиміляція та зросійщення
Російська імперія принесла метричні книги й водночас - асиміляцію. Олекса став Алєксєєм, Маруся — Машею, Іванко — Ваньою. Українські форми маркували як “простацькі”.
У СРСР фантазія пішла ще далі. Даздрапєрма - «Да здравствуєт Пєрвоє мая», Кім - «Комуністічєскій інтернаціонал молодьожи», Окдес — «Дєсятілєтіе Октября».
Також цікаво, що імен на честь Леніна (Владлен, Вілен, Марлен, Нінель тощо) було більше, ніж нових біблійних за дві тисячі років християнства.
І все ж українська інтелігенція намагалася зберегти звучання. Творчі українізовані псевдоніми Олесь Гончар, Ліна Костенко, Лесь Танюк ставали тихим спротивом.
Повернення до джерел та сучасність
Після 1991 року Україна відкрилася світові - та її імена теж. Марк, Девід, Ніколь, Домініка звучали модно. Проте вже у двадцятих роках після початку війни та посилення народної українізації почалося повернення до витоків: Євдокія, Стефанія, Квітослава, Остап, Тимофій.
Після 2022-го з’явилися навіть Байрактар і Джавеліна (щоправда, останню згодом перейменували на Анастасію). А всі джек-рассел-тер’єри країни автоматично стали псами Патронами.
Імена ніколи не були просто набором звуків. Вони, як зріз епохи. У них чути шелест язичницьких лісів, дзвін київських храмів, козацький регіт над Дніпром і навіть суху канцелярію радянських РАЦСів.
Кожна доба щось привносила і щось намагалася стерти. Одні імена ставали маркером віри, інші - влади чи ідеології. Деякі трансформувалися до невпізнаваності, деякі вперто зберігали звучання всупереч моді та тиску.
Сьогоднішній інтерес до Дзвенислав, Ярополків чи Всеволодів - це природний процес самоусвідомлення, повернення до власної історії. Після століть запозичень, заборон і асиміляції українці знову обирають імена, які звучать у їхньому культурному коді.
Нагадаємо, яке слово великої української боротьби повернулося в українську мову разом із війною.
