Олексій Захарченко — тренер і суддя клубу «Шанс». У бальні танці прийшов у п’ять років, і з того часу не залишає паркет. За плечима — участь у турнірах Blackpool Dance Festival, WDC AL European Championship, перемоги його учнів у національних та міжнародних першостях. Викладає латину й стандарт, готує молодших спортсменів до виступів за кордоном.
Поговорили з Олексієм про кар’єрний шлях, підготовку майбутніх чемпіонів та що очікує на українські бальні танці у подальшому.
— Олексію, розкажіть, з чого все почалося. Як танець став частиною вашого життя?
— Танці з’явилися у моєму житті, коли мені було п’ять. Я тоді вперше вийшов на паркет і відчув, що це саме те, чим хочу займатися. Відтоді не уявляю себе без тренувань, виступів, підготовки — без тієї особливої атмосфери, яку створює танцювальний спорт.
Я вихованець клубу «Шанс», і саме там відбулося моє професійне становлення. Завдяки моїм тренерам, Роману Миркіну і Наталії Бєднягіній, я зрозумів, що танець це не лише техніка, а й спосіб мислення і стиль життя.
— Як відбувся ваш перехід від спортсмена до тренера?
— Це сталося природно. Коли почав допомагати молодшим парам, зрозумів, що мені цікаво ділитися досвідом і бачити, як ростуть інші. Тренерська робота дає інший вид задоволення — ти радієш не лише своїм перемогам, а й перемогам учнів. З часом я став не лише тренером, а й суддею. Це допомогло глибше зрозуміти, як формується результат і що насправді важливо на паркеті.
— Які виклики стояли перед вами як тренером?
— Мабуть, спочатку найскладніше було навчитися поєднувати три ролі: спортсмена, тренера і суддю. Це потребує балансу і внутрішньої зрілості. Але з іншого боку, такий досвід дає змогу краще розуміти учнів — не лише їхні сильні сторони, а й страхи, сумніви, невпевненість. І ось працювати з цими станами було найважче. Але з часом та практикою я навчився бачити, коли дитина «замикається», і допомагати їй через рух, через розмову, через маленькі перемоги повертати віру в себе.
— У чому полягає філософія роботи клубу «Шанс»?
— Наш клуб завжди був місцем, де виховують не лише спортсменів, а й особистостей. Ми навчаємо дітей дисципліни, поваги до партнера, уміння працювати в команді. Усе це важливо не менше за техніку.
Тренування побудовані на поєднанні класичної школи європейського танцю та сучасних методик. Ми приділяємо увагу не тільки технічній частині, а й психології — тому, як дитина відчуває сцену, музику, свого партнера.
— Як ви готуєте своїх учнів до турнірів?
— Підготовка завжди комплексна. Є технічна база — робота над кроком, позицією, балансом. Є фізична підготовка, без якої неможливо виступати на високому рівні. Але не менш важлива — емоційна складова.
Я часто кажу своїм парам: «Танець має бути живим». Навіть найскладніша комбінація не справить враження, якщо танцюристи не проживають її щиро.
— Серед ваших вихованців є справжні чемпіони. Розкажіть про них.
— Так, і я цим дуже пишаюся. Пара Микити Піщого та Олександри Савчук — це, без перебільшення, приклад молодої української еліти у бальних танцях. Вони — переможці Junior U14 WDO World Championship, WDC AL World Junior U14, Dutch Open Junior U14 Ballroom, дворазові чемпіони України.
Є також пара Павла Лавришина та Златослави Полубень — чемпіони України серед юніорів, переможці WDCAL European Cup. Їхні виступи на міжнародних змаганнях у Великій Британії, Італії та Польщі показали, що українська школа може гідно конкурувати на світовій арені.
— Що, на вашу думку, визначає успіх спортсмена?
— Насамперед — системна праця. Багато хто думає, що головне — талант. Але без дисципліни, без щоденної роботи талант швидко зникає. Ще один ключовий момент — довіра між тренером і спортсменом. Якщо вона є, то можна пройти будь-який шлях — навіть найскладніший.
І ще один момент, про який мало говорять — впевненість у власних силах. Вона з’являється після багатьох годин тренувань та після десятків виходів на паркет. Це відчуття дозволяє не перейматись через можливі помилки, а отримувати насолоду від танцю. І вже цього достатньо, щоб глядачі та судді також отримали задоволення від виступу.
— Чи є у вас, як у тренера, особлива методика, яка допомагає учням ставати чемпіонами?
— Насправді я не назвав би це методикою — швидше підходом. У кожної дитини свій темперамент, тому універсальних рецептів не існує. Я завжди починаю з того, щоб зрозуміти, що саме мотивує пару. Комусь важливо перемагати, комусь — виступати красиво, а комусь просто подобається відчуття сцени. Коли це розумієш, можна вибудувати процес так, щоб дитина не «згорала», а поступово відкривала в собі потенціал.
У роботі поєдную класичну технічну школу з елементами м’якого коучингу: ми багато працюємо над увагою, емоцією, відчуттям партнера. На тренуваннях часто наголошую — не достатньо просто відпрацювати рух, треба його прожити. Тоді танець стає справжнім, а не відрепетируваним. Думаю, саме ця щирість і приносить результат.
— Яким ви бачите майбутнє українських бальних танців?
— Україна має потужну школу, і я бачу, як з кожним роком підростає нове покоління — амбітне, талановите, з гарним смаком. Моє завдання як тренера — створити для них умови, де вони зможуть рости без обмежень.
Я мрію про створення системи підготовки, що поєднує українську відданість справі з європейською структурою навчання. Це дозволить нашим спортсменам залишатися конкурентними у світі.
— І наостанок: що для вас означає танець сьогодні?
— Для мене це вже давно не просто вид спорту. Танці — це мова, якою можна сказати більше, ніж словами. Це шлях самовираження, емоція, якою ділишся з іншими. І, мабуть, саме заради цього я залишаюсь у цій професії.
