Дипломатичний фронт останнім часом перетягує на себе більше уваги, ніж новини з фронту, де за країну борються військові. В новинах про перемир'я губляться буденні проблеми на передовій - недостатня кількість РЕБів, машин для евакуації, медикаментів і людей, професіоналів.
В інтервʼю для today.ua екс-міністр інфраструктури Володимир Омелян, який отримав поранення на війні, оцінив шанси України на перемогу, допомогу з боку США та Європи і назвав винних в тому, що ми досі говоримо про корупцію в різних сферах.
“Ніхто тебе не посилав воювати, це було твоє особисте рішення”
- В серпні минулого року ви отримали поранення на фронті. Як оцінюєте сервіс від держави, який пропонують нашим військовим?
- Це перша війна такого типу. На фронті нам дають зброю, тут розгорнута яка б не була, але все-таки медицина, яка врятує життя. На передку евакуація забезпечена вчасно. Подальше лікування теж на гідному рівні. Водночас коли дивишся на реалі, то вони доволі невеселі. Бо насправді будь-які важкі твої поранення в підсумку – це твоя особиста проблема і родини, якщо вона від тебе не відмовилася. Або ж твоїх друзів, які вирішили тебе підтримувати добровільно.
Подальша адаптація, соціалізація нормального життя в абсолютній більшості випадків - це твоя особиста історія: як ти зміг пристосуватися, наскільки твої навички затребувані, або ти набув нових і вони виявилися затребувані – значить тобі пощастило. У мене є дуже багато побратимів, які насправді не можуть себе знайти в мирному житті. І не тому, що вони погані люди, вони чудові люди, абсолютно адекватні члени соціуму, але не можуть вони знайти собі роботу. Це насправді ключове.
Можна говорити дуже багато про реабілітацію, я проходив це особисто. В нас є гарне обладнання, є непогані лікарі, які вчаться часто разом із нами, але коли закінчилися твоя реабілітація ти виходиш на вулицю, в тебе немає роботи, ти нікому не потрібен і ти чуєш: “Ніхто тебе не посилав воювати, це було твоє особисте рішення”. Тоді рве, ламає, це дуже серйозна історія.
Тому для мене ключове завдання перед державою – це створення робочих місць, інтеграції через роботу колишніх військовослужбовців. Бо ми будемо мати ту саму історію, яку мали після розпаду Радянського союзу, коли в нас була мільйонна армія, яка потім не має куди повертатися і де працювати - її треба перенавчати, давати можливості, створювати робочі місця. Ветерани й самі можуть створювати, але тоді це має бути підтримано державою. Тому це достатньо серйозна комплексна проблема, вирішення якої нині перебуває на зародковій стадії.
"Якщо в тебе немає РЕБів – ти смертник. Якщо в тебе немає “броні” - ти смертник"
- Оцініть, як держава перебудувалася для того, аби закрити першу ланку порятунку військових ЗСУ?
- Як на мене, критична ситуація з евакуацією з поля бою. Це найгірша наша ланка, на якій ми втрачаємо найбільше життів, поранених, яких можна було би повернути до нормального життя. Можливо, навіть без ампутації.
Я неодноразово був свідком того, коли пораненого не могли забрати не те, що годинами, а десятками годин і це неприпустимо. Це відбувалося з однієї простої причини - не вистачало БК (тут можна згадати про браковані міни до мінометів, про відсутність дронів, чи вірніше їх наявність на телемарафонах, а їх відсутність для бойового застосування, відсутність броньованої техніки). Коли ти їдеш на “корчі” до точки евакуації, до якої ж треба дійти з іншого боку, коли хлопці тягнуть пораненого побратима – то ти смертник. Якщо в тебе немає РЕБів – ти смертник. Якщо в тебе немає “броні” - ти смертник. Це все мала забезпечити держава. На превеликий жаль, в абсолютній більшості випадків, цього немає.
Тобто евакуація відбувається у вкрай незадовільний спосіб і ми маємо дуже багато втрат. Не тільки поранених, а тих хто їде за ними і потім стають “двохсотими” чи “трьохсотими”.
Далі те, що я відчув на власній шкірі – на першій точці в принципі медики спрацьовують фахово. Ясна річ, що у них недостатня кількість і обладнання, і ліків, і матеріалів, але вистачає для надання першої допомоги. Тебе везуть далі і в моєму випадку це було ще дві точки, до безпосереднього визначення в шпиталі. Перша точка була в закритому місці, де зробили всі зусилля для того, щоб її неможливо було визначити і доволі успішно вона функціонує й досі. Там було чудове обладнання, такої техніки я не бачив давно. У другій точці було те ж саме. Це найсучасніше обладнання, яке дає можливість встановити чітко стан пораненого – що пошкоджено, які органи потребують лікування.
Лікарі кваліфіковані, але їх дуже мало. От те, що я почув у спілкуванні з лікарями, що зміни дуже важкі. Можливість для сну лише декілька години і ти знову заступаєш на зміну, а що це значить? Коли лікар втомлений він може припуститися помилки. Помилка – це не якась абстрактна річ, а це кожне індивідуальне життя. Тому над цим треба працювати достатньо серйозно, думати над збільшенням персоналу, яким шляхом їх залучати. Це не передова лінія, тобто це не бойовий медик, але він має бути вмотивованим, у нього має бути відповідна зарплата і забезпечення як у бійця, бо він відповідальний за долю і життя багатьох людей.
Далі, вже після цих двох ланок, а тоді подальшого транзиту, я відверто був збентежений ставленням лікарів до пацієнтів. Це було зверхнє ставлення, таке: “потерпиш, нічого страшного тобі не було”. Палати були переповнені, палати були невідремонтовані, лікування було мінімальне.
Я вважаю, що ті ділянки, які відповідають за контроль над станом лікування, мають ефективніше перевіряти і думати, як вирішувати ці проблеми. Бо навіть в центральному військовому шпиталі на Печерську теж є окремі антисанітарні моменти, які легко усуваються невеликими інвестиціями.
- Останні кілька місяців ми чуємо все більше новин з “дипломатичного фронту”, ніж з фронту як такого. Дипломатія перетягнула на себе більше уваги - чи є це ознакою того, що зміниться формат війни, повернемося до АТО?
- Безумовно, це зміщення фокусу мегапомітне і я вважаю, що це вкрай неправильний підхід, який нівелює сам сенс подій, який відбувається зараз в Україні. Першим і єдиним пріоритетом для усіх нас має бути війна – як вижити і як перемогти. От цьому має бути присвячений кожен день роботи президента, як верховного головнокомандувача і всіх нижчих по вертикалі і по горизонталі.
Коли ми захоплюємося дискусіями між Трампом і Зеленським – в цих дискусіях раптово зникає Путін. І таке враження, що в нас єдині проблеми, які є в державі – це між США та Україною. Це помилковий, неправильний підхід. Ті явища антиамериканізму, які інколи штучно роздувають в нашому суспільстві, вони теж є неправильними. Як би нам не було складно зі Штатами, але вони з нами, і нам треба цей статус кво зберегти, щоб Штати залишалися нашим союзником. Бо якщо вони перейдуть в стан нашого стриманого ворога, то в боротьбі з трьома супердержавами ми вже не встоїмо. Ми зараз боремося фактично з Росією і з Китаєм. І буде дуже немудро, якщо коло цих держав буде розширюватися в тому числі через нашу не зовсім продуману політику і поведінку.
Чи має умовно міністр закордонних справ або віцепрем'єр-міністр, міністр економіки робити свою роботу? Так, безумовно має. Ми там дуже критикували Юлію Свириденко за те, що вона викладає в Милованова, але з іншого боку забули їй подякувати за чудову роботу, яку вона провела в Вашингтоні, обговорюючи питання майбутньої угоди про критичні чи рідкісноземельні мінерали. Насправді ми змогли досягти нашої стратегічної мети - не угода наразі, а меморандум.
У меморандумі чітко зазначено, що ми відмовилися від ядерної зброї, а це теж боржок західних держав перед нами. Ми відпрацьовуємо основні елементи і ключовою подією цього меморандуму є візит Шмигаля – побачимо чим він закінчиться цього тижня. Тому кожен має робити свою роботу, але завжди є першочергові і другорядні цілі. Ми не повинні другорядними заміщати першочергові.
"Це вічна війна, до якої ми як суспільство повинні бути готові".
- Є Трамп, є Зеленський, є Путін. Чим на вашу думку все закінчиться в контексті перемирʼя, і за ким із цих трьох насправді рішення?
- Перемир'я нічим стратегічним для нас завершитися не може апріорі. Той, хто сподівається, що зі смертю Путіна щось зміниться – він такий самий наївний, як той, хто сподівався, що зазирнувши в очі Путіну, чи зійшовшись десь посередині, можна вирішити цей екзистенційний конфлікт.
Ми маємо справу з Кремлем. Це вічна війна, до якої ми як суспільство повинні бути готові. Якщо ми народилися у себе в державі, якщо ми хочемо бути українцями, значить ми повинні чітко усвідомлювати - ми перебуваємо у стані перманентної війни зі Сходу. Сьогодні цей Схід – це Російська Федерація. У нашій історії це були монголи, багато інших завойовників. Ми вистояли, ми пережили це все, і періоди довгої окупації, довші навіть за часів Російської Імперії. Тому для нас має бути стрижнем наша історія, що ми постійно боремося зі Сходом.
І якщо ми розумні, хитрі, сміливі і маємо стратегічне бачення – ми перемагаємо. Це наш, я вважаю, єдиний такий “Modus vivendi”, яким ми повинні визначати свою політику сьогодення у майбутньому. Бо і Трамп, і Путін, і Зеленський, і всі інші – вони тимчасові люди. Ну так сталось, що вони там сьогодні на щось впливають, чи щось там вирішують в якихось мінімальних речах. Але магістральні речі – це те, про що я з вами говорю. Тобто ми, як нація, повинні бути консолідовані навколо єдиної мети - збереження держави. Бо без держави ми просто станемо товаром, який викидають, знищують, використовують, руйнують.
По-друге – це постійна бойова готовність. Це означає не те, що закінчилася війна чи настало перемир'я і ми полегшено зітхнули, забули знову про Збройні сили, про їхнє технологічне озброєння, переоснащення і знову щасливо будуємо якісь висотки чи займаємося красивими гіперболами.
По-третє, ми повинні для себе чітко зрозуміти, що ефективна, успішна держава базується на висококонкурентній економіці. Якщо ми будемо високотехнологічним суспільством, то зможемо утримувати потужну армію, на яку будуть боятися напасти будь-хто. От зараз знову дискусія в суспільстві, що було б у 2022-му році за іншого президента. Давайте ми згадаємо собі, що росіяни йшли наступом на Україну контингентом 180 тисяч чи 200 тисяч людей. Чи могли б вони навіть будучи супернаївними сподіватися, що 200 тисяч людей вистачить, щоб захопити 40-мільйонну державу. Точно ні. Вони просто знали, що держава слабка, економіка на дуже низькому рівні, що купа зрадників, що військо розпорошене, не готове до бою. Тому вони були готові до вторгнення оцим невеликим континентом. Якщо б вони пішли тоді мільйонною армією, то нам було би дуже складно. Ми, мабуть, і не вистояли б.
Тому ми повинні розуміти, що ми маємо бути завжди готові до війни. От ми дуже любимо порівнювати себе з Ізраїлем, чи казати, що в Ізраїля вийшло. Але, вибачте, ми віддали найкращих премʼєр-міністрів Ізраїлю. Свого часу вони були з України. Ми маємо не менший технологічний комплекс, навіть сьогодні, коли багато чого зруйновано. Тому нам треба виходити з простою парадигми, що має бути ефективна варта, сильна держава і потужна армія. Тоді у нас все вийде.
- Трамп начебто хоче узаконити окупацію, анексію нашого українського Криму, без гарантій для України. Як ви сприймаєте цю новину і чи можна взагалі її якось сприймати?
- Трампа не треба буквально сприймати, слухаючи його слова чи його цитати. Він мегачистолюбний політик, який любить в першу чергу виключно себе. І підлаштовує світ під те, щоб його теж любили, коли це можливо. Хоча для нього це насправді не суперважливо. Тому ми будемо виходити з тієї ситуацій, з того моменту, який складається. Якщо ми можемо перетворити Трампа на “бандерівця” - чудово. Якщо ми не можемо це зробити в силу певних причин, але він можливо готовий стати просто прихильником України – це теж прекрасно. Нам треба максимально комунікувати з командою Трампа, зрозуміти звідки він отримує негатив по Україні, які джерела є навколо нього, нейтралізувати і перебивати своєю потужнішою картинкою, пропозиціями і всім іншим.
Трамп насправді не купився на ці наші історії про рідкісноземельні елементи. Він розуміє, що їх в Україні дуже мало і їх видобування тут дуже довге і дороге. Так само він не купується на золоті гори, обіцянки від Москви, що “давай ти нам здай Україну і ми тут зараз з тобою такий бізнес забабахаємо, десятки мільярд доларів щорічно”. Він розуміє, що росіяни теж брехуни і вони кинуть, нічого не доведуть до кінця. Тому він балансує.
В цьому балансі ми повинні знайти той ключик, який зможе його переконати в тому, що з Україною краще, тому що… Ось це “тому що” - повинні написати ми. Коли ми схилимо його на свою сторону, ми вирішимо масу проблем для себе в майбутньому, а не тільки в сучасності.
"Масштабна відбудова України – це ілюзія"
- Європейські партнери начебто готові виділяти кошти на розвиток нашого ВПК і відбудову. Коли, як і чи почне Україна масштабну відбудову?
- Якщо ми говоримо про те, що європейські союзники будуть давати гроші Україні на посилення оборонного потенціалу, то це погана звістка. Це означає, що європейці опустили руки, вони розуміють, що їхня оборонна промисловість не готова масштабувати свій випуск. Що в цьому немає потреби, бо війна закінчиться в Україні в тому чи іншому вигляді. А для того, щоб українці не завалилися чи не програли повністю, давайте ми підкинемо їм трохи грошей на те, щоб вони посилили собі дрони, чи снаряди, чи якусь іншу, таку більш-менш доступну для технологічного розвитку України, техніку.
Коли ми говоримо про масштабну відбудову України – це ілюзія, бо ми всі чекаємо на манну небесну, що на нам на голову після перемир'я зваляться сотні мільярдів, трильйон доларів США або євро і ми за ці гроші все відбудуємо.
- По-перше, досвід всіх воєн, катаклізмів, природних лих, свідчить про одне - заява і обіцянки суттєво відрізняються від того, що ти отримаєш насправді.
- По-друге, у нас немає готових проєктів.
- По-третє, ми не розуміємо, що нам робити. Ми відбудовуємо чи ми будуємо нове? От який сенс відбудовувати повністю знищену затоплену вугільну шахту? Особливо, якщо вона виснажена майже повністю. Чи що робити з металургійним підприємством? Будувати таке саме за проектом Радянського Союзу 60-70-х років, які вони вкрали в американців? Теж відповіді немає. Що ми робимо зі знищеними містами і селам? Відбудовуємо їх в такому самому вигляді? А хто там буде жити, якщо це за пару кілометрів від фронтової лінії? І сьогодні мир умовний, а завтра знову війна.
От в нас є багато питань на які має дати відповідь держава. Показати стратегічне бачення України на наступні 10, 30, 50 років і що суспільство з усім погоджується. І далі ми визначаємо пріоритет, від чого ми починаємо - з заводів, з доріг, чи ми починаємо з житла. За кожним з цих напрямків стоїть маса супутніх компонентів.
Як я казав про своїх колег-побратимів - повернувшись зі служби додому в них часто немає де жити, якщо вони втратили житло на Сході. Але навіть якщо вони мають де жити, але не мають де працювати – то невідомо, що гірше.
І ще - якщо немає нормально підведеної електрики, дороги, інших комунікацій, то жоден завод працювати не буде, а якщо й буде, то він нічого не зможе вивезти з виробленого. І це теж величезна проблема.
Тому, якщо у нас не буде цілісного бачення, то в нас не буде жодного результату. Так, будуть красиві фото чи відео, що там черговий високий чиновник приїхав на якийсь об'єкт, який був відреставрований коштом партнерів, перерізав червону стрічку і начебто там все стало добре... Але добре від цього не стало.
- Чи може факт наявності корупції у сфері відбудови України відвернути наших партнерів від підтримки держави?
- Безумовно фактор корупції ефективно використовується ворогом, аби вказати на неспроможність, на недієздатність української держави. Водночас, на превеликий жаль, ми самі цьому дуже багато сприяємо, бо дуже любимо боротися з корупцією. Це, насправді, стало професією для когорти людей, які нічим більше видатним в житті не прославилися.
Але ми не любимо вживати заходів для того, щоб ця корупція справді стала меншою. Ці заходи дуже прості і перший – це ефективна влада. Коли ти в черговий раз обираєш не кота в мішку, а запитуєш в чергового кандидата в президенти: “чоловіче, ти прикольний, молодий, талановитий, але покажи свою платформу, свою програму і свою команду”. Не просто насмиканих з усіх усюд людей, з вокзалів, якихось генделів, свого будинку, а людей, які довели своїм життям і професією, що вони здатні досягати успіху.
І так само цей кандидат має бути не просто новим обличчям, а людиною яка має за плечима вже багато серйозних, успішних кейсів, які вказують на його інтелектуальну спроможність і ефективність. Це питання №1 для нас.
Питання №2 - побудова нормальних інститутів з нормальними керівниками. Бо коли ми створюємо умовну супер-антикорупційну інфраструктуру, але туди призначаємо посередніх людей на керівників, то маємо результат той, який ми маємо. Тому це має бути два в одному - потужні професіонали, які розуміють, що вони роблять та ефективні інститути, які працюють і генерують додану вартість для держави.
І третє, що надважливо - не може антикорупція бути сенсом життя країни. Це один із компонентів, де треба посилити ефективність. Ключове для розвитку держави – це ефективні реформи в усіх сферах. І, до речі, не тільки економічних, але й гуманітарних.
У нас повністю провалена освіта. Хто прийде після нас? Я не кажу про тих талановитих дітей, які попри все зараз вчаться, але широкий загал сприймає реальність такою, яка вона є, а вона погана. У нас величезні питання з медициною. Ми просто про неї зараз не говоримо, бо зараз не до неї, так? Але насправді ця проблема нікуди не зникла. І тут є чим займатися. А коли ми все дивимося через призму антикорупції “він вкрав чи не вкрав?”...Ну, вибачте, ми так зайдемо в нікуди. Ну, в кращому випадку, хоча цього ніколи не буде, ми всі не будемо красти. Але не буде просто, що красти, розумієте? І ми вже зараз на цій стадії перебуваємо.
- І наостанок - у мережі набув популярності мем, у якому ви, у компанії Марії Берлінської та президента Зеленського, наполягаєте на тому, що українці не мають права розслаблятися. Скажіть, це вирвано з контексту, чи ви дійсно вважаєте, що нам взагалі розслаблятися не можна?
- Я вважаю, що в людей, які займаються не державною роботою, має бути час на відпочинок. В них має бути нормальний життєвий цикл, коли ти здобуваєш гарну освіту, в гарних умовах, у кращих викладачів – не лише у тих, хто читав лекцію 200 років тому, а у тих, хто розуміє добре сьогодення. Це знову ж таки про цей кейс зі Свириденко. Коли вона чи він має нормальну роботу, гарно відпочиває, потім гідну пенсію отримує і може жити в своє задоволення. Вони мають право на відпочинок, крім тих випадків, коли держава під ударом, або державі загрожує щось надзвичайне – тоді так, кожен з нас не має права розслаблятись.
А от державний чиновник, особливо чиновник категорії А, не має права розслаблятися взагалі. Коли я був на своїй посаді директором департаментів (я маю понад 20 років досвіду служби, до приходу Зеленського), то я був кожного дня в стресі. Адже я не знав що і де на моїй ділянці роботи “прилетить” - у той період часу прилітало ще не снарядами. Я розумів, що я маю за це відповідати, що я повинен це передбачати. Тому чиновник точно розслаблятися не може і він не має права, навіть будучи у відпустці, не перейматися своїм відомством.
Політики отримують свою зарплату і подяку за свою роботу тоді, коли вони правильно прогнозують майбутнє. Війна – це катастрофа. Те, що ми не змогли її відвернути і були не готові – це пряма відповідальність політичної еліти України.
